(Меланхолійна скрипка)┊{{🎻}} . ∙ .°

Частина 19

(Меланхолійна скрипка)┊{{🎻}} . ∙ .°
Частина 19

------------------------------------------------------------------
***
Скрипка має свої по-справжньому меланхолійні струни. Кожна струна відображає певну людську емоцію. І, повірте мені, не найкращу - смутну і спустошену.
***
------------------------------------------------------------------
Едвард продовжував там сидіти, на даху лікарні, проводжаючи поглядом ще захід сонця, який зовсім скоро сховається за сірими будинками без вікон... Він був повністю заглиблений у свої думки. Отож, діставши сигарету з кишені свого піджака, Едвард закурив. Кожний подих нікотину давав йому недовготривале полегшення, тому він курив одну за іншою, щоби хоч трішки відчути полегшення на душі... Але все, що він відчував, так це - повний морок і спустошений стан.
Переважно в такі меланхолійні моменти він грав на скрипці, відображаючи свої почуття. А скрипка, ніби прочитавши душу хазяїна, підштовхувала його рухатися далі. Проте інструмента не було...
Едвард почав думати про ностальгію: він так давно не відчував струни на своїх тонких пальцях, не відчував ніжне звучання скрипки, тих тонких звуків на собі...
Раптом він згадав, де зараз розташований його інструмент. Мабуть, досі лежить у чехлі, в якому Едвард закрив своє знаряддя, обіцяючи, що гратиме тільки для себе. Тож, недовго думаючи, Едвард знову вирішив зіграти на ній, але тепер зовсім іншу мелодію... Його нову меланхолійну мелодію.
------------------------------
Джулія з Річардом та Чарлі продовжували чекати свого товариша на вулиці, сидячи на лавочці. Хлопці курили цигарки, а Джулія нервово стукала нігтем об край сумочки, дивлячись убік, звідки, по ідеї, мав би вийти Едвард.
- Не хвилюйся ти так за нього, - розпочав розмову Чарлі, побачивши, як нервує Джулія. - Він завжди таким був. Чи, може, згадати тобі той випадок? - Чарлі поглянув на неї строгим поглядом.
- Я не нервую... - прошепотіла Джулія. - Просто хвилююся за нього.
Чарлі хотів щось сказати, але зовсім скоро зрозумів, що говорить у нікуди, оскільки Джулії вже не було поряд з ними. Він озирнувся по сторонах, намагаючись знайти її постать, і таки помітив, як вона повернула в той бік, звідки вони прийшли. Чарлі хотів зупинити її, а Річард зрозумівши, що має на думці Чарлі - уповільнив його, легенько штовхнувши в ліву ногу. Чарлі звісно ж поглянув на нього і, ніби запитав: "для чого?"
- Облиш їх, - сказав Річард, потушивши цигарку об землю. - Хай поговорять. Перший раз бачу, як Джулія хвилюється за когось...
- Та ну, - не вірив своїм вухам Чарлі. - Вперше?
- Вперше. Слухай, а ти в нас любитель хорошого алкоголю?
- Я не пияк, якщо ти про це, - ображено мовив Чарлі.
- Та ні, я не про це, - усміхнувся Річард. - Давай підемо в бар випити? Скажімо так: дамо можливість їм побазікати.
- Перший раз за ввесь період нашого знайомства ти дав слушну думку, - Чарлі підвівся з лавки, поглянувши на Річарда.
- Ей! Я ж і образитися можу!
- Гаразд, гаразд, ходімо.
Насправді Річард помітив пригнічений стан Чарлі ще від початку візиту до Талера, тому вирішив, що повинен його розвеселити, дати можливість розслабитися. Звісно, з боку Чарлі це було досить мило - ось так хвилюватися за свого друга. Але Едвард вже немаленький, сам про себе може попіклуватися, а от Чарлі не задавало би відпочити.
Річард йшов з ним мовчки, вируючи у власних думках. Він чудово розумів, що розслідування йде в нікуди. У них була лише одна підказка, яка сьогодні втратила свою здатність існувати. Куди йти їм далі, він не знав... У нього була власна ціль, через що він власне і є тут, але зараз зрозумів, що всі спроби домогтися істини загнані в глухий кут. Успіх кожного розслідування насамперед - це здатність тримати при собі холодний розум і байдужість, а почуття лише цьому стають на заваді. Ось чому зараз вони в такому глухому куті - бо насамперед вони всі повинні думати про справу, зануритися туди вниз головою, а не зупинятися на кожному кроці через емоції... До прикладу, як ось Едвард, який до сих пір не може розібратися в собі... Він розумів, що йому боляче, але, якщо так продовжуватиметься, то далеко вони не підуть, а Джулія... Вона... Річард на мить задумався. А що вона? Відчуває щось до нього...? Ні, абсурд. Але цих двох явно щось пов'язує, але, що? Річард це не збагнув. Але в дечому він був впевнений на всі сто відсотків - цих двох явно хвилювала справа, а їхнє минуле. Нехай з початку із цим розберуться, а тоді вже повернуться до здорово глузду і почнуть думати в зовсім іншому керунку. Проте за Чарлі він не хвилювався, адже той був зацікавлений у справі більше, аніж хтось із них. У цьому вони обоє були схожі.
- Куди ми йдемо? - відволік Чарлі від думок Річарда. - Точніше, у який бар?
- Бар? Дай подумати, - Річард зробив вигляд, що замислився.
- Так ти... лише зробив вигляд, що ми туди йдемо?
- Ні, ми туди справді йдемо, але це не зовсім бар, - усміхався Річард, підморгнувши Чарлі. - Це хороше місце, де лікарі можуть розслабитися.
Чарлі лише кілька разів кліпнув очима, геть нічого не розуміючи.
Річард тяжко видихнув.
- Послухай, допоки вони там говоритимуть, я не збираюся сидіти на рівному місці і чекати на них, ясно? Нам треба бодай щось дізнатися, а ти погодься, що в такому місці лікарі часто обговорюють новини.
- Не важко не погодитися, - відповів Чарлі. - Але, як ти збираєшся туди потрапити?
Річард злостиво усміхнувся. Чарлі не сподобався цей вираз обличчя...
- Що ти задумав, негіднику? - схрестивши руки на грудях, Чарлі очікував почути відповідь.
- Ходімо! - гучно вигукнув Річард, потягнувши Чарлі за собою. - Буде весело!
----------------------------------------
Джулія піднімалася по сходах, що вели на аварійний вихід, прямо на дах. Вона знала, що він там; вона могла уявити його обличчя, почути тихий плач твердого чоловічого голосу; вона знала, що йому боляче і не знала, як йому допомогти. Але надіялася, що зможе підібрати потрібні слова, якщо це буде необхідно.
Коли вона вступила на останню сходинку - почула жорстке
"Чорт забирай!"
А тоді поглянула трохи вище, вперед. І побачила Едварда, який лається в далечінь, при цьому намагаючись загасити обпалок на залізному, давно пожарвілому бетоні.
А тоді під ногами Джулії щось тріснуло, що привернуло увагу чоловіка. Едвард обернувся до неї, всім своїм тілом, дивлячись на неї червоними від сліз очима. Її погляд опустився нище, на його руки, по яких повільно стікав потік червоно-густої крові. Джулія вмить підбігла до нього, витягнула із сумочки хустинку і взяла його руку, ніжно починаючи витирати кров.
- Що трапилося? - намагалася якнайтихше говорити Джулія.
Едвард промовчав.
- Я запитую ще раз: що трапилося? - її тон змінився на грубість.
Едвард відібрав від неї свої руку, починаючи повільно відтягувати свій рукав до плеча, а Джулія, затамувавши погляд, ледь не зомліла. Можна було побачити, як її зрачки широко розгорнулися від подиву.
- Що це ти... зі собою робиш, Едварде? - вона співчутливо глянула на нього. - Навіщо?
- Ти не подумай... - спокійним тоном проговорив Едвард. - Це шрами минулого - просто час від часу можуть кровоточити. Нічого серйозного, але таке трапляється частенько.
- Он як, - Джулія з полегшенням видихнула, але тіло було ще напруженим. Її непокоїла думка, що раніше Едвард таким займався. Поглянувши на його руки, можна було одразу збагнути, що він зовсім себе не шкодував, і вона не знала, чим зарадити.
- Ти щось хотіла, Джуліє? Навіщо ти прийшла?
- Щоби тебе повернути, - тяжко зітхнула Джулія.
- Навіщо? Я би сам повернувся...
- Знаю. Я хвилювалася, - плавно Джулія перейшла на шепіт.
- Чому ти шепчеш? - запитав Едвард взявши її руки в свої.
Джулія не шепотіла - їй було лячно, або ж навпаки - щось відштовхувало її від нього. Тіло підкошувалося, кричало:
"Забирайся геть від нього!"
Але щось підказувало їй, що цього не варто робити... Що зараз Едварду потрібно з кимось поговорити. Вона знову підвела свой погляд на нього, а він у свою чергу також поглянув на неї. Так вони стояли, дивлячись один на одного, і так близько розташовані один біля одного, а тоді Джулія відмітила для себе, що в Едварда, ніби була невідома сила, незрозуміла для неї. Сила, яка була здатна заспокоїти всіх. Вона не могла цього пояснити, просто поруч з ним було спокійно. Від Едварда так і віяло заспокійливим, яке хотілося ковтати і ковтати, допоки не закінчиться доза. Вона почала пильно вдивлятися в його темні очі, очі темно-карого відтінку, у яких прихована глибока прірва.
- Послухай Едварде... Давай повернемося?
- Зараз я не можу, - відповів Едвард, зітхнувши.
- Але чому?
- Бо хочу зіграти... - сказав Едвард, відвівши свій погляд вбік лише для того, щоб не дивитися в її очі.
- Ти граєш? - здивовано запитала Джулія. - Ах точно, я щось чула таке від Чарлі. Раніше ти виступав, я маю рацію?
- Так, проте зараз я граю для себе, - мовив Едвард, відсторонивши свої руки від неї, а потім попрямував до краю; Джулія мовчки линула за ним.
- Чому ти повернувся сюди? - запитала вона, сівши біля нього.
- Бо хочу, щоб ти залишила мене тут наодинці.
- Не хочеш поговорити про це?
- Поговорити про що? - перепитав Едвард.
- Ти знаєш про що я! - наголосила Джулія. - Едварде, я розумію, що вирує в твоїй душі.
- Ні, не розумієш, - перебив її Едвард.
Джулія зітхнула:
- Так, може, не розумію, але розумію одне - зараз твої емоції беруть гору! Чи ти забув, яка найголовніша мета нашого розслідування?
- Ні, не забув... - Едвард знову відсторонив свій погляд; йому було не по собі, бо... вона-таки мала рацію. Він просто жалюгідний боягуз. Йому б зараз зосередитися на справі, а не грати комедії.
А потім ні з того, ні з сього він запитав:
- Слухай, хочеш почути, як я граю? Ми недавно про це говорили.
Джулія усміхнулася.
- Ти щойно перевів тему? - з ноткою знущання запитала вона.
- Ні, просто, якщо тобі щось розповідав Чарлі...
- Та нічого такого... Просто розказав про тебе дещо і не оминув того, що ти музикант.
- Он як, то що... хочеш почути? - він знову відвів свій погляд.
Джулія схопила його за підборіддя, потягнувши на себе.
- Досить уникати контакту зі мною! Це дратує!
- Пробач...
Джулія відпустила свою руку, поглянувши вперед себе.
- Ну, якщо ти так хочеш, щоб я почула, як ти граєш, то, звісно. Але потім ми повернемося до наших і обговоримо, що робити далі, згідний?
- Згідний, - сухо відповів Едвард.
Після цієї недовгої розмови вона підвелася, попрямувавши до виходу, а Едвард, певна річ, зробив те саме. Проте на кінці, коли Джулія хотіла вже спускатися вниз, він потягнув її на себе, пригорнувши Джулію до свого плеча. Та лише здивовано покліпала очима.
- Що ти, чорт забирай, робиш!?
Едвард на це нічого не відповів. Він почав лагідно погладжувати її волосся, піднімаючи свою руку то вчерх, то опускаючи вниз. Джулія зрозуміла, що відповіді вона, мабуть, не дочекається, тому голівкою лягла на його плече, повільно закриваючи очі.
- Дякую тобі, Джуліє за все...
- Чого раптом така ніжність?
І знову ця її насмішка над ним.
- Подяка, - сказав, Едвард усміхнувшись. Він відпустив її з обіймів, а тоді став біля виходу.
- Ну, то що - ходімо?
Джулія знову усміхнулася.
"Я й справді його не розумію," - відзначила вона подумки, вже спускаючись з ним по сходах.