холодна зима нашого спільного літа

3. згадки

Спогади мають унікальну здатність проявлятись десь на задвірках пам'яті, неначе поляроїдні фотокартки. Повільно, майже болісно вирізались найяскравіші риси — руки, що міцно стискають плечі, зморшки біля ідентично блакитних очей, що ласкаво поглядали, жмурячись від яскравого сонця. Довге біляве волосся, що лоскотало шию. 

Якби хотів — не зміг би описати. Бо вже й наче забув як виглядала. Як посміхалась, плакала, кричала. Як іронічно підіймала брови, щойно зверзу дурницю. Яким був дотик: щасливі обійми, болісне стискання рук. Вона щезала з моєї пам'яті, картинки зникали, як остання ранішня зоря. Вона — так, біль — ні. Немов сліпець, йшов за покликом болю і вдарявся чолом в пустоту, бо ж не було там ні її самої, ні запаху дорогих кремів та парфумів Шанель. Залишила мені нічого. Нічого, окрім фантомного болю, немов від ампутованої руки чи ноги, а натомість серця — вирваного з грудей, та досі в конвульсіях билось. 

Вони говорять, що спогади затьмаряться, рани загояться, стане краще. А як бути з тим, що не хочеться одужувати? Як біль — це єдине, що пов'язує мене з нею. Як рани — єдині спогади, що залишились. Хочеться знову й знов розрізати той шрам, аби не забувати голос, шепіт, регіт, розлючений вигук... 

М'яке "синку". 

Я почувався знову шестирічним, як колись: одного дня заблукав на базарі, стояв біля ароматних черешень і плакав. Продавець тоді запитав.

"Хлопче, де твоя мама?"

"Не знаю..."

"Ти знаєш її номер телефону?"

"Ні..."

"Як вона виглядає?"

Я тоді, немов зараз, замовк і настрашився. А як же вона виглядає? Моя мама — це моя мама. Вона має гарні довгі пальці, з яскраво червоними нігтями. У неї виходить дуже смачна овочева запіканка. Вона гарно співає пісні, слів яких я не розумію — вона, напевно, сама їх придумує. Я теж так роблю. У неї пухнасті светри та золотий хрестик на шиї. Вона змушує мене увечері повторювати віршик "Отче наш..."

Знову забув той вірш. 

У неї є родимка на носі — у мене така ж сама. Мама каже, що я її в неї поцупив. 

"А як її звати?"

Дурне запитання, подумав тоді я. Її звати Мама. 

"Максе, Боже, ти мене налякав!"

Шестирічний я повернувся і побачив її.