холодна зима нашого спільного літа

2. поза зоною досяжності

Осяяна палкучими, пронизливими променями обіднього сонця, неначе рідке золото мерехтіла річка. Спустивши стопи в її зелене плесо, я підняв до неба обличчя, немов хотів перебрати його безтурботність вустами чи віями. Та німою зоставалась безкрая блакить, як і моє серце, сповнене мовчазних страждань.

Дерева, широко розкинувши свої зелені шата, прикривали безсоромних птахів, що співали, щебетали, висвистувати оди літа. У своїх піснях вони раділи теплу. Звеличували могутність сонця, що леліяло їх пістряві пера.

Та у своїй душі я замерзав від завірюхи почуттів. Мої спітнілі долоні заклякли, по лобі стікав холодний піт. Коли ззовні буяло життя, хоча й сидів на осонні, та повільно я пронизувався колючим морозом страху й горя.

Так ставалось, коли залишався наодинці з думками. Коли дивився новини. Коли телефонував додому, але чув лише механічний голос оператора, що неначе на зло повторював: «Абонент поза зоною досяжності, спробуйте, будь ласка, пізніше.»

І хоча усвідомлював, проте телефонував знову й знову. Кожен раз сподіваючись почути іншу відповідь. Кожен раз не без розпачу слухаючи холодний механічний голос.

Поза зоною досяжності був Абонент. Поза зоною досяжності залишились спогади, тепло домівки, турботливі обійми мами. Поза зоною досяжності я залишив того себе, що ховав електронку серед маркерів й дратувався на те, що треба забрати малу зі школи. Поза зоною досяжності було життя. Тепер залишились лише гудки. Лише спів пташок і запах нагрітої від сонця трави. Залишився я. І цього було недостатньо.

Зненацька у воду плюхнулось три тіла. Здригнувшись, роздратовано поглянув на Рудка, чия голова, з прилиплим до чола чубом, випірнула на поверхню. Залившись сміхом, він підплив до дерев'яної пристані, де сидів я, і схопив мене за ногу. Через секунду я вже був під водою, бездумно перебираючи ногами й руками. У паніці зробив спробу закричати, та натомість лиш набрав у рот гірку й мутну воду.

Неначе кадр із фільму - я розбовтую воду руками й ногами, проте провалююсь на дно, не встигши схопити когось із хлопців за стопу, щоб підтягнутись вверх. І від паніки, що поглинає не можу навіть думати про щось "благородне" перед смертю - думок нема, переживань теж. Лише страх і пульсація у скронях, що закриваю очі й нарешті перестаю боротись. Якби не вважав, що помираю, міг здивуватись із якою легкістю подумки попрощався із життям.