В засніжений двір зайшов чоловік, гарний та мужній. На кінець зимових свят приїхав Федір. Весь у формі, а на поверх неї чорна дублянка. Перед тим як зайти у хату він зняв фуражку, і обтріпав її від снігу. Коло порогу обмів вінником чоботи, і зайшов в хату.
- Є хто в хаті? - крикнув з порогу Федір
Олеся яка вкачувала немовля, приспівуючи колискову пісню, почула голос дорогої їй людині. Та раптом дитинча заплакало, і від несподіванки Федір зайшов в кімнату де лунали дитячі крики. Він відкрив двері, і застав Олесю з дитиною в руках. Він не очікував побачити дитину, він думав що тільки кохану дівчину побачить, та незважаючи на це він був дуже радий побачити їх. Вони не замітили як підійшли одне до одного, Федя подивився на дитину, а Олеся помахала головою. Він поцілував Олесю в лоб, і обняв її разом з дитиною
- Як я скучив...
- Я теж, без тебе так важко було, думала не доживу, боялась що не побачу - скляні очі пустили сльозу
- Все добре я тут, тобі нічого боятись
- Поки ти тут, мені взагалі нічого не потрібно.
- Можна я потримаю? - він подивився на дитину
- Так - Олеся передала Феді дитину. Він тримав вперше такий скарб, Олеся допомагала підтримувати дитину, та коли зрозуміла що він може й сам втримати, то відійшла трішки назад щоб подивитись на це приємне видовище
- Як назвали - запитав Федя
- Іванко - у Феді стали скляні очі, і цими мокрими очима подивився на Олесю
- Син? - Олеся в відповідь помахала головою, і вони знову обійнялися
Згодом прийшла і матір, вони сіли, пообідали. Матір все питала у Феді про роботу, а Олеся мовчки дивилась на коханого.
Так і минув день...
Та це був тільки сон...
Федір прокинувся в потягу який відправлявся додому. Весь рік він мріяв побачити матір та свою кохану Олесю з дитиною, мріяв приїхати та одружитись, щоб люди перестали говорити що його син байстрюк, і що мати його гуляща. Хоть Федір і не був вірним Олесі та він її по своєму кохає, йому самому навіть огидно за те що зраджує коханій, і сам себе карає за це. Та після одруження він думав що перестане гуляти.
За годину Федір вже був у рідному селі, зійшов з станції та поскоріше побіг додому, щоб побачити мати, кохану й сина
Федір з радістю забіг у хату, навіть не обтрусивши ноги від снігу. Посмішка з його лиця не спадала, а очі шукали рідні лиця. Він відразу зрозумій що матері не має в хаті, та він зайшов у кімнату в якій він виріс, тихо відкрив двері, та посміхнувся. На ліжку лежала його кохана, Олеся. Лише в сорочці. Він підійшов до неї, і став на коліна перед нею. Рукою пройшовся по її світлому волосі, він робив це повільно щоб не розбудити її, дотронувся до її руки, та вона була надто холодною, і тут він помітив що в хаті холодно а вона лише в сорочці, без ковдри спить...
- Олеся - він почав її трясти з надією що це все його дурні думки - Лесь! - він подумки поклався що перестане ходити по жінкам, кине свою роботу, піде до церкви, що зробе все на світі, лише б вона була жива - Олеся - одинока сльоза покотилась по його щокі, він боявся вірити в те що її більше немає. Він поклав свою голову на її живіт, і лиш тоді зрозумів що її руки схрещені на грудях - Благаю не мовчи - сльози почали ще сильніше текти - ну скажи щось! Не мовчи, прокинься! Я все тобі зроблю, тільки прокинься.
Йому наче душу відрізали, він знав що вона вже мертва, та не міг цього прийняти, він не розумів як людина яку він бачив, чув, проживав найщасливіші моменти, кохав і кохає, більше немає. Це занадто несправедливо, здавалось їх чекає усе життя разом, та все в один момент різко обірвалось. Він навіть незнає як жити далі, та тільки з надією що вона жива, зі сльозами він промовляв
- Ну не мовчи, не мовчи...
