Нехай говорить темрява

Коли не світить світло

На вулиці завірюха. Вже пізній вечір, але пухка білосніжна ковдра відбиває сріблясті промені повного місяця так, що небо, ніби підсвічене, вбирається в бліді лілові барви, й здається, ніби вже світає.

Лапаті сніжинки в невпинному танго кружляють у морозному повітрі. Невблаганний вітер свистить і не вщухає, усе змітає навкруги, дерева гнуться під його натиском, а ці старанні танцівниці, підхоплені зимною піснею, гасають, вкривають все своєю білизною.

Чонгук, насунувши глибокого капюшона на лоба, впевнено крокує простовіч всупереч стихії.

Для багатьох сьогодні особливий день: переддень Різдва. Усе навколо так і пройняте святковим настроєм: будівлі прикрашені яскравими ліхтариками й урочистими декораціями, звідусіль лунають різдвяні пісні, а люди метушаться, радіють зимовій казці, поспішають додому, аби провести більше часу з рідними.

Чонгук спостерігає за цим видовищем, і йому просто байдуже, його це не проймає. Ніби ліміт на емоції вичерпано, і він більше не здатний відчути й прожити те ж, що й інші.

Перехожі виглядають щасливими. А він... а він не знає, що таке щастя, де його шукати, і як зрозуміти: можливо вже його знайшов, але ще цього не збагнув? Чи існує воно взагалі, це міфічне щастя? Чому до когось воно приходить так легко, а комусь доводиться вічність проводити в пошуках?

Та він поки що всі ті думки відганяє подалі і концентрується на нагальній проблемі: як би швидше подолати ті нещасні двісті метрів й опинитися вдома, в теплій квартирі, в затишку та комфорті. Адже спортивний костюм, кросівки, що першими під руку попалися, та коротенька куртка не виправдали себе як надійний захист від десятиградусового морозу.

Хай там як, він вже майже добрався, залишилось ще трішки, лише подолати кілька поверхів, і місія буде успішно виконаною. Можна буде повертатися до самокатування.

- Притримайте двері, будь ласка, - підвищує він голос, аби його почули, тим часом перекладаючи трохи промоклий від снігу паперовий пакет з однієї руки в іншу, щоб відігріти в кишені ту, яка вже побіліла від холоду.

Чоловік в чорному костюмі та довгому сірому пальто, що вже був майже зайшов у під'їзд, трохи затримується на вході, чекаючи, поки юнак підійде.

- Дуже дякую, - промовляє він та трохи киває в знак подяки, на що чоловік відповідає йому скромною ввічливою усмішкою.