холодна зима нашого спільного літа

1. щось болить

Знаєте, як буває, коли сонце торкається твоїх ключиць, долонь і вуст, але не здатне торкнутись серця? Коли руками ти зігріваєш холодне пиво, але всередині залишаєшся таким же порожнім і байдужим, як ті уламки серед зруйнованого міста, що колись називав домом. У цілій вирві почуттів, що блукали від душі до душі, наче зачакловані, я був приречений відчувати біль. Час від часу приходила вина; інколи розпач і тривога. А бувало, як зараз, що не відчував і краплинки людських емоцій. Наче вигоріли вони під палючим червневим сонцем.   

Можливо, якби зараз хтось запитав як я, то брехати було б не потрібно. Бо...

- Ей, ти в порядку? - перед моїм обличчям раптом замаяла чиясь рука.

Це був Богдан. Я легко кивнув, а потім для годиться ще й смачно позіхнув. Було вже пізно, треба було забиратись додому, поки не почалась комендантська година. 

- Да, все ок, йдемо.

Та найближчих чотири хвилини ми ще виглядали ксьондза, що раптом вийшов на вулицю, щоб зачинити браму. Лише коли той зник за високими дверима костелу, ми наче непомітно сповзли з черепиць на гілку міцного дуба. А потім на іншу, і таким чином опинились на землі, поза старим парканом, що відділяв костел від берега річки, де полюбляли сидіти старі рибалки.

Вечір приємно охолоджував парке повітря, що неначе Каа міцно стискалось навколо шиї та обгортало думки липкою плівкою. Хотілось стрибнути у воду, пригріту сонцем на поверхні, та прохолодну там, де врізалось у п'яти слизьке та гостре каміння. Хотілось відчути, як черговий спекотний день стікає по спині й беззвучно щезає під ногами. Хотілось щезнути й самому. 

Повз старі будівлі прикриті згорбленими каштанами снували діти, час від часу м'ячем потрапляли по брамі дому старого шкільного охоронця, що хутко вилітав із саду, й невдоволено лаявся, розмахуючи брудними від саджанців руками. Діти ж не звертали на нього уваги, й продовжували ганяти м'яч, неначе від цього залежало їх життя.

Богдан раптом зупинився й боляче штовхнув мене ліктем. Поглянувши в бік, куди повернув голову приятель, я помітив групу дівчат на терасі місцевої кав'ярні.  Богдан лукаво скосив губи й потягнув мене за край сорочки в їхньому напрямку. Хоча й без особливого ентузіазму, та я попрямував слідом.

Повітря навколо них було щільно огорнуте солодкуватим димом та поєднанням різноманітних парфумів. Вони пили лимонади, проте під столом, у шопері однієї з дівчат, я помітив вишневе пиво. Найстаршій з них було шістнадцять. Вони голосно сміялись й лаялись, миттєво оточивши Богдана, розпитували того про футбольний матч, що відбувся вранці між місцевими командами.

Оглянувши столики, я розслаблено видихнув - її  тут не було. Натомість були знайомі хлопці, до яких я вирішив підсісти натомість.

-  О, Макс, здоров, чуваче, - привітався один із хлопців, що його називали Рудком, бо ж був він рудим і поцілованим сонцем на все обличчя.

- Що ви тут? - запитав я, поглянувши скоса на одного з товаришів Рудка.

Той, насупивши темні брови, поглядав на Богдана та мале дівчисько, що гріло йому бік, широко посміхнувшись.

- Чому цей біженець треться біля Олі?  - запитав він нарешті, зустрівши мій важкий погляд.

- Вона ж тебе кинула, ні, Тарасе? - запитав глузливо Рудко.

Тарас метнув злісний погляд в сторону друга, та промовчав, натомість підпаливши цигарку. Я злегка видихнув, з вдячністю поглянувши на Рудка. Той весело зморщив всипаного ластовинням носа, неначе все це його знатно потішало. У цей момент у когось на телефоні залунала повітряна тривога. Трохи здригнувшись, я різко піднявся.

- Ох, давно не було, - вилаялись хлопці, й згодом продовжили розмову.

Ніхто й не рухнувся. Для них тривога була лише звуком, а не відчуттям. У серці вони носили роздратування, а не страх. Махнувши рукою в сторону Богдана, я підтюпцем побіг додому.

Точніше, місце, де останні два місяці спав, працював, ховався. Один із розвалених будинків, що нікому до них нема діла вже дуже давно. Світло загорілось в одній із кімнат, та я, минувши обшарпаний прихисток, направився до літньої кухні. Це була невеличка кімната із комірчиною й вбудованим погребом. Старий дах був обплетений виноградною лозою, від основного дому відділялась кухня яблунею, а від вулиці - стіною з малини та старим дерев'яним парканом. Прикривши за собою дверцята, схопив ноутбук, навушники й вже тепле пиво, що я забув віднести до холодильника вранці. Спустився по драбині до свого місця спокою. Вибілені стіни вкриті гірляндами, матрац і подушки під стіною.

Я удавав, що все  гаразд, і ця тривога всередині мене - всього лише пересторога, не більше. Що ставало мені комфортніше під землею, а не душило до болю в грудях відкрите, безтурботне небо. Що я ховаюсь аби жити, а не для того, щоб втекти від ненажерливої чорної вершниці, яка ненастанно тяла колосся життя, немов не існувало для неї молодого й старого, бідного й багатого. Немов усі рівні. Немов усім судився один кінець.

 Коли пізно вночі закінчилась тривога, я так і не зумів піднятись наверх.