(Меланхолійна скрипка)┊{{🎻}} . ∙ .°

Частина 12

- Ну, як куди? В бар.
- Я зараз не там... - спокійно відповів Чарлі.
Едварда це здивувало, бо, як не подивися - це на Чарлі не було схоже: він або сидів у барі допізна, або ж у себе вдома.
- А де ти зараз? - запитав Едвард, але вже очікуючи почути іншу відповідь.
- Не знаю... Я просто ходив собі прогулятися і наткнувся на море. Тут так гарно... - його голос тремтів.
Через мить Едвард поклав слухавку і чимдуж побіг вперед. Відчуття тривоги не покидало його ще від самого ранку. Він би мав здогадатися: той жалісний погляд, тремтячий голос і дивна поведінка.
- Чарлі, тільки не викинь якихось дурниці, бо я тебе сам у тому морі втоплю! - бовкнув він у повітря, задихаючись. - Чорт, треба кидати палити, бо вже легені не витримують такої різкості, - продовжив говорити у повітря, томно видихавши пару зі свого рота.
Едвард продовжував бігти і ні на мить не зупинятися: він чудово розумів про яке місце говорив йому Чарлі.
То море було дивовижним. Едвард достатньо бачив водоймищ, аби з точністю сказати, що такого красивого видовища він зроду не бачив: море було темно-синім, десь, ген на вершечку тих хвиль, виділявся білявий відтінок, чимось схожий на колір нарцисів. Але ті хвилі постійно замінювали інші, тому тою білизною не до кінця можна було б насолодитися. Та що вражало найбільше - її розміри і постійна вітряна тиша.
Туди рідко хто приходив: ні кораблів, ні рибалок. Нікого. Тому, коли була змога опинитись там на самоті, одразу охоплювало відчуття страху і власної маловажливості для цього світу. А коли хотілося поринути у воду, тіло настільки було легким, неначе хтось пробив груди і там залишилася лише кругла глибока діра. А крізь ту дірку легко прослизав вітер, ніби бавлячись із його гостями на свіжому повітрі, змушуючи втрачати рівновагу. І тоді ті безсилі рвучкому вітру гості падали на пісок і дивилися на небо, наповненому безліччю яскравих мерехтливих цяток. Очі милувалися таким виглядом, але душа почувалась пустою. Едвард одного разу відчув щось подібне на собі і прекрасно пам'ятав, чим це все закінчилося...
Підбігаючи до пляжу, він побачив, що Чарлі абсолютно спокійний. Він був одягнутий у білий, спокійний жупанчик, який був таким же, як і його вираз обличчя - він не усміхався і не сумував, а просто спокійним і зосередженим на запаленому ним вогнику.
Ззаду нього відкривався захід сонця і повсюди літали чайки або чи, мабуть, білі голуби. Точно не скажеш: з такої відстані важко роздивитися. Проте, Едвард все одно біг і коли він опинився біля Чарлі - впав. Мабуть, від нестачі сил.
- Що це з тобою? - відволікшись від свого вогника, здивовано поглянув на Едварда.
- Чарлі, ти ідіот! - сказав він, не припиняючи тяжко дихати.
- Оце твоє вибачення? - запитав Чарлі, трохи нахилившись до Едварда.
- Вибач... - пробурмотів він собі під ніс.
- Я щось не чую! - уже з насмішкою мовив він.
- Ой, іди ти! - Едвард почав сміятися. - Зараз я тобі покажу свої щиросердечні вибачення!
Одразу після сказаного він підійшов до Чарлі і скинув його у воду.
- Ось, поплавай трохи, негіднику. Це тобі піде на користь.
Чарлі лише на це розсміявся. І справді освіжає. Геть на душі робиться легко...
- Послухай, Чарлі... - перервав атмосферу Едвард. - А хто така Джулія? І який стосунок вона має до цього?
- Ну, вона достатньо справ відкрила. І зустрівся я з нею випадково. Опісля, як вона мені відповіла на запит, я зрозумів одне: справа серйозна і Ніколь - це не єдиний випадок.
Едвард на таку відповідь лише спохмурнів.
- Он як. Тоді гадаю, що нам варто з нею зустрітися і ще раз поговорити.
Чарлі поглянув на Едварда і знову занурився у воду.
- Постривай, друже. Дай ще кілька хвилин і підемо.
- Гаразд, - відповів Едвард і прилягав біля Чарлі за компанією.