Голос Елоїзи

3. Дочка

Елоїза ходила взад-вперед по кімнаті. Її права скроня глухо боліла і пашіла, синці від батькових кулаків нили вже кілька днів, але вона цього не помічала.

"Треба чимось зайнятися, бо зійду з розуму," – подумала вона.

Але у кімнаті не було абсолютно нічого, ані молитовника, ні веретена, ні шитва. Вийти вона не могла: за наказом батька, її тримали замкненою вже бозна-скільки днів - вона збилася з рахунку. Лишалося тільки слухати вулицю, віддалений неясний гул, і вслухатися, чи не говоритиме хтось під вікнами про вісті із суду. І хоча справа не мала нині вирішитися, а судова тяганина лише починалася – триватиме, певне, до зими, а то й довше, - Елоїза зараз мала в собі переляк і надію водночас. Переляк щодо того, що Лео злякається і відступить; надію, значно слабшу, що відступить батько.

Вона згадала церковцю Сен-Віктора, зовсім стареньку, із дерев'яними балками, що підпирали одну із стін, із жовтавими і білявими квітками попід стінами; згадала низьке склепіння, дешеву скриньку з якимись мощами і грубу дерев'яну статую Діви Марії в кутку. Старий, підсліпуватий священник стояв, бурмочучи щось неясне, а його ризи чомусь, як завжди, волочилися по землі, ніби шиті не на мірку.

- Отче, треба діждати свідків, - голос Лео був гучним, він хотів додати собі впевненості, але нерви здавали його і він тремтів.

- Путі Господні неісповедимі, - шепелявлячи, відповів священник. – Може, Він робить знак, що треба викритися батькам, і віддатися волі Божій, бо сказано: Шануй батька і матір...

Елоїза не слухала.

- Лео, а отця не досить? Він же буде як свідок...

- Ризиковано.

- Ти ж обіцяв йому дати гроші на ремонт храму.

Лео озирнувся на священника, що далі проповідував кудись убік, не бачачи, що молоді його не слухають. У півтемній і пустій церкві здавалося, що він говорить якраз до статуї Діви Марії, повчаючи її, а вона дивиться на нього і не розуміє, чого він від неї хоче.

- Я не довіряю йому, але кращого не було.

- Ми могли зачекати із шлюбом.

- Твій батько припинив шукати тобі женихів?

- Ні.

- Він щось запідозрив?

- Теж ні. Він думає, я пішла до Аделіни.

- А вона? Вона не може бути свідком?

- Ні. Сказала, що чекатиме мене в себе вдома, але ніяк ув'язуватися не хоче. Для неї то гріх. Каже, в проповіді чула.

- Колись шлюби з примусу теж будуть гріхом.

- В церкві говорять то одне, то друге. Але на ділі виходить завжди по-третьому. То чи прийдуть свідки, Лео? 

- Не знаю. Може, злякалися.

- Довго ще чекати, діти мої? - священник нервував.

- Заждіть ще хвилю, отче.

Лео вийшов із церкви, Елоїза зіхнула і опустилася на коліна перед статуєю Пречистої. "Аве Марії" крутилися в неї в голові і не злітали з язика від перенапруження, але їй видавалося, що все, що Марії треба знати, вона знає, тому досить отак просто стояти на колінах і чекати. І коли у вузькі двері церкви із нечутним перемовлянням ввійшло аж чотири тіні – Лео, якоїсь старої в дертому одязі, молодого ремісника і Аделаїди із переляканим лицем, - Елоїза раптом відчула себе дуже умиротвореною. Мабуть, в такому стані і треба виходити заміж; принаймні, тоді лице нареченої не перекошує відчуття жаху чи трагедії, як це було у всіх її заміжніх сестер і кузин на кожному весіллі.