Темно й холодно. Брр. Тіло таке важке. Мене ніби тягне кудись униз, углиб якоїсь пітьми. Навколо так тихо й ні душі. Заждіть но, хіба я щойно не була на площі... здається там ще було багато людей. І хіба я не повинна повернутись ... але куди? Чому думка, що ніби так близько - вислизає прямо у мене з під носа ... брр ... холодно. Повіки такі важкі, так сильно хилить в сон. Можливо мені й не варто туди вертатися, можливо - це і є мій кінець. Хтось казав мені це недавно. Видно так і сталося... ха. Думаю так краще. Навіщо повертатися туди, де ти нічого не знаєш, чи туди - куди краще не вертатися, щоб не бачити того, що вже бачила. Якщо так подумати, то не так я бачила свій кінець, а в мене ж лише почалося студентське життя. Все було не так уже й погано, принаймі я терпіла ... а тут це. Та гаразд. Будь, як буде. Не страшно. Це ж лише я - одна і більше ніхто тут не опиниться ...це добре...краще я, ніж...
Дівчина провалилася у глибокий сон. Вона спускалася й спускалася, поки нарешті не влягла на щось. Десь й ніде водночас. Час тут плинув зовсім інакше. Він тягнувся й розтягувався. Дівчина лежала й не ворушилася. Десь недалеко від неї був ще хтось, чия присутність була доволі відчутна. І цей "хтось" плакав. Не гучно. Просто тихо схлипував, наче самотня дитина, яку покинули.
- Дідько, чому ти плачеш? - плач розбудив сплячу дівчину.
Вона поволі почала відкривати очі. Від яскравого світла довелося мружитися й дівчина не одразу помітила від кого йде звук, що її зміг розбудити. Нарешті очі звикли до освітлення й вона змогла оглянути своє місце перебування. Пусто. Довкола не було нічого. Просто місце біле, наче сяйво місяця. Плач доносився від маленької дівчинки років шести-семи, що сиділа неподалік й обіймала іграшкового ведмедика у голубій кофтинці. Дівчина вирішила підійти й заспокоїти маленьку. Підійшовши, вона хотіла погладити дівчинку по спині та її рука пройшла крізь неї - дівчина зойкнула. Вона оглянула себе й побачила, що все її тіло напів прозоре наче якийсь привид. Дівчина не на жарт налякалася аж гепнулась додолу.
- Що це тттаке?...це моя душа? що це таке? Але ...але... - вона так і не договорила.
Перед ними з'явилася велика картина. Схоже було на проекцію якогось фільму. Зображення рухалося й навіть було чути слова та викрики. що доносилися. Дівчина уважно розглянула те, що відбувалося. Здавалося, що зйомка йшла від першого лиця - ось чиясь рука здіймається й дівчата, що стояли ніби перед нею, полетіли кудись назад. Далі почали збігатися якісь люди й щось кричати. І ось серед натовпу з'явилися три знайомі обличчя.
- Стоп! Це відбувається насправді! - викрикнула дівчина у порожнечу. - Все в мене "поїхав дах". Що в біса відбувається?! Стережіться! ОЙ! Акуратніше! - вона навіть не звернула увагу на те, як почала підтримувати своїх перебуваючи по "інший бік барикад".
Дівча, що сиділо перед нею стало сильніше плакати й не вгавати, щоб їй не казала Софі. Зрештою Софі зрозуміла, що її не видно і не чути. Вона просто змирилася й присіла збоку. Її увагу привернув ведмедик, якого малеча міцно притискала до грудей. Здавалось би нічого особливого, але ця синенька кофтинка на ньому... точнісінько така ж, яку вона колись робила...колись... Дивні спогади охопили її на мить та в ту ж мить вони почули чийсь жіночий голос.
- Ну ти. Не плач. Все буде добре. Я це знаю. - почулося звідкись.
Цей голос чули вони обидві й він був такий знайомим. Дівча, що весь цей час плакало захлинаючись, підняло свою голівку. Вона перестала плакати й навіть кивнула голосу. Дівчині вистачило миті аби впізнати маленьке личко перед тим, як її світ знову поглинула цілковита пітьма.
***
- Як думаєте, коли вона вже проснеться? - запитала Діана.
- Та хто ж її знає. Краще переживати зараз, щоб ті дівчата прокинулися. Ми не в тому становищі щоб легко когось ось так на той світ засилати. - відрубав Річард з усміхом.
- Гей!! Вона вже кілька днів лежить непритомна. Май терпіння й повагу до хворої. - додав своє слово Ерік.
- А що...що як вона не проснеться? Той дядько, що її оглядав сказав, що тіло надто слабке душею чи щось в тому дусі.
- Ой. Та він просто мав на увазі, що тіло слабке. Важко витримати таке навантаження.
- Чия сьогодні черга з нею сидіти?
- Так я був, вчора сиділа Джулі...
- Я сьогодні посиджу.
- Ти ж сиділа недавно, Ді!
- То й що - посиджу ще.
Поки вони обговорювали хто залишиться черговим на ніч, Ерік вловив, як щось ворухнулося в кутику його зору. Він повів головою й охнув. Його реакція привернула увагу й голубків, які щойно обговорювали ночівлю, - Софі приходила до тями. Першою на неї накинулася Діана. Вона міцно обняла дівчину.
- За..душ..иш..- прошепотіла дівчина їй на вухо.
Говорити було надто важко. В горлі пересохло, тіло ломило, біль проймав до кінчиків пальців. У голові була каша. Дівчина спромоглася повернути голову до Діани з великим зусиллям.
- Ти нас усіх дуже налякала! - радісно виголосив Ерік.
- Ти була непритомна близько чотирьох днів. Думали ти вже вирішила залишити нас на призволяще в цьому дивному світі. - додав тепле слово Річард.
Софі спробувала усміхнутися у відповідь, але м'язи не сильно піддавалися на мозкові команди. Тож вийшло щось схоже більше на страшну гримасу, ніж усмішку.
- Ви..бач..те. - прохрипіла дівчина.
- Та нічого. Ти ж не винна. - в один голос проказали Ерік з Діаною.
Ці двоє напосіли на дівчину й почали допит.
- Як ти себе почуваєш? Щось болить? Що то було? Ти щось пам'ятаєш?...
Дівчина просто мовчки вивчала обличчя Діани так ніби хотіла щось сказати та не могла, зберігаючи енергію. Річард підійшов до столика, що був біля ліжка. Він набрав води з глека й простягнув стакан Софі. В тої аж очі засвітилися при вигляді свіжої, прохолодної й кришталево чистої води. Діана ж допомогла їй напитися. Дівчина всмоктувала воду, наче губка. Ставало трохи легше. Спрага ще мучила та вже не так сильно, як тоді коли прокинулась. Важким зусиллям і з допомогою Еріка вона спромоглася сісти на ліжку. Тепер вона бачила усю компанію.
- Де Джулі?
- У неї заняття. Вона зайде по обіді глянути, як ти себе почуваєш.
- Думаю вона буде щаслива. Вона так переживала за тебе, хоча вона трохи дивно поводилась. - додала Діана й Річард підтримав її кивнувши.
- Скільки я була тут?
- Я ж уже казав близько чотирьох днів. - відповів ще раз Річард трохи роздратовано хоча по обличчю й не скажеш, що він справді дратувався.
- Що сталося? - дівчина могла видавати з себе лише короткі й точні запитання.
- Ти не пам'ятаєш, як вмурувала тих дівчат в стіну!? - у хлопця аж очі округлилися.
- Не зовсім. Я щось пригадую хоч і смутно. - вона ще трішки почекала, передихнувши, і додала, - А чому вас лиш троє. Тоді, до речі, теж так.. було.
Трійця опустили голови, перезирнулися між собою обираючи хто ж буде говорити. Щось явно тут було не так. Це відчуття охоплювало її від самого пробудження.
- Ми не знаємо, де вона поділася. - констатував Ерік - єдиний хто спромігся це сказати.
- Ми не бачили її з моменту початку тієї паніки. На мить відвернулися, а її вже нема. Ми ж вибігли її шукати, а тут ти... - болісно додала Діана й замовкла.
- ".. один з двох може розпрощатися з життям.." - процитувала дівчина свої думки вголос.
- Що!? - в один голос скрикнули Ерік та Діана.
Дівчина підняла на них свій розгублений погляд. Вона не знала, що відповісти. Річард просто насупився.
- І чому ж це не я! - дівчина гримнула кулаком по постелі, але в наступну ж мить біль скував все тіло й вона мало не заплямувала кров'ю білу чисту постіль.
Діана різко подала їй хустинку з тумбочки. Та витерлась й поклала на місце. Тепер хотілося лиш одного відпочити й переварити інформацію.
Не найкращий розклад. Застрягти чортзна-де. Одна десь пропадає на заняттях. Ти лежиш й на ладан дихаєш. А одна - то й зовсім пропала. Чи не пропала, а випередила й швидше відійшла у небуття? Та ні! Не може такого бути. Ні. Ні і ще раз ні.
- Гей! Може нам твоя принцеса щось може повідати. Ти сказала, щось про те, що хтось може відійти в інший світ. "Її високість" так сказала? Можливо вона й нам повідає, що знає. Можливо вона знає, де наша Еллі запропастилася. Нечесно що лише ти в курсі всіх справ. Покажи її нам! Чи ти не можеш? - з усмішкою на обличчі промовив Річард і сперся на балдахін ліжка.
Його слова не були образливі. Це справді не чесно по відношенню до решти, але що вона могла вдіяти. Та слова його чомусь розбурхали темну сплячу сторону Софі.
- Звідки маю знати! Я в такому ж становищі як і ви! Ви винні, що прогавили Еллі. Якби я могла, то обов'язково б показала вам принцесу хоч прямо зараз! - дівчина майже прокричала все, хоч говорити й було тяжко.
Злість на якийсь момент заволоділа її розумом й вона просто зірвалася на друзях. Її очі на мить знову зблиснули сяйвом. Дівчина й далі кипіла злістю. Та далі ніби з нею хтось витягнув якусь білу мару.
- Йой! - тільки й спромоглися видати ці троє.
На ліжку сиділи вже дві Софі. Ідентичні на обличчі хоч різно зодягнуті. Вони дивилися одна на одну, поки Річард піднімався з підлоги, на яку м'яко приземлився ловлячи Діану. Та інша Софі глянула на них потім на Еріка, що просто застиг.
- То ви мене зараз бачите? -усміхнулася та.
Вони спромоглися лише кивнути на знак згоди.
- Ну ось вона я. Принцеса, яку ти так хотів побачити. А ти чому не здивована? - звернулася Софі до своєї копії.
- Просто важко вдати здивування. Все й так страшенно болить. Та й чому тут дивуватися вже. - інша Софі криво всміхнулася.
Вона прикрила очі й наче поринула у свої думки.
- То ви...ви знаєте де Еллі? - першим спромігся щось видушити з себе Ерік.
- Хм. На жаль. - дівчина розвела руками, - Я б сказала, якби знала. Але тут ще такий фактор я в такому стані вперше. Й геть не розумію, що до чого. Якби я могла користуватися своєю силою, я б в момент її знайшла своєю магією та на жаль.. - дівчина похнюпилася.
Тут раптом скрикнула ще одна Софі. Її крик був схожий на радісний.
- Жива! - констатувала дівчина. - Знайшла її магією пошуку, яку ми практикували. а це ивявляється не так складно, хоча тіло ще дико болить.
- Молодчина! - похвалила її принцеса й погладила по голівці.
- Що, що? - доповнюючи один одного сказали Рік й Ді.
- Магія пошуку - одна класна річ, що допомагає відчувати енергію інших людей, де б вони не були...- сказала принцеса та її перервали.
- її енергія дуже й дуже слабка, ледве відчутна. - сказала Софі.
- Що це означає?
Принцеса зачекала трохи. А тоді продовжила.
- Те що вона дивиться у очі смерті.
- Ні! Ні й ще раз ні. - викрикнули всі в один голос.
- Вона не може! - гримнув Рік.
- Ти добре відчуваєш де вона? - змінила тему принцеса.
- Так, я чітко її відчуваю, але не можу йти поки.
- Діана можна твою руку? - запитала принцеса у дівчини.
Та кивнула. Принцеса взяла її руку й піднесла до руки лежачої Софі. Вони засвітилися сяйвом, схожим на те, що вони бачили кількома днями раніше. За кілька хвилин дівчина вже могла легко говорити й рухи її не сковував жоден біль. Ще де-не-де відчувалася слабкість, але на це можна було забити.
- Вау!
- Що це?
- Зцілення так би мовити. Якщо точніше, то Ді поділилася енергією з Софі, хоч як дивно це не звучить, щоб запустити її швидше одужання.
- А з Ді нічого не буде? - підхопився Річард.
- Ні. У неї великий запас енергії, як на смертну. - посміхнулася принцеса Софі.
- Давай перемістимося туди! - запропонувала Софі.
- Що, що? - в принцеси округлилися очі.
- Пе-ре-міс-ти-мо-ся. -повторила діачина по складах.
- Ми такого не вчили з тобою. Магія перенесення дуже складна - геть не просто.
- Добре тоді сиди тут. - сказала дівчина й розчинилася в повітрі.
- Що за йоп* - тільки й сказав Річард з Еріком.
Та вже в наступну мить дівчина знову з'явилася перед ними.
- Ну що ходімо. Маршрут випробувано. - сказала дівчина повна натхнення й сил.
Вона схопила усіх за руки й потягнула за собою крізь простір.
* * *
На ліжку, хтось лежав під білим простирадлом, накритий з головою. Над ним сиділа якась бабця із склянкою з димом. Вона водила його над тим місцем, де по ідеї була голова, й бубоніла щось собі під ніс. Збоку це виглядало не те щоб дивно - більше скидалося на якийсь божевільний обряд.
- Що за! - скрикнули новоприбулі.
- Бл***- вирвалося у Річарда.
У Діани потемніло в очах й підкосилися ноги. Софі просто непорушно заклякла на місці. Ерік ж прикрив рота рукою. Лиш одна принцеса не показувала жодних емоцій. Вона наче напівдух просто присіла на ліжко до лежачої. А бабця вдавала ніби не помічала її, а може й не вдавала. Нарешті, вона звела свої чорні очі на отетерілих підлітків й по шкірі одразу пробіг холодок від одного її погляду крізь них.
- Дітки ви хто? - запитала вона напрочуд теплим голосом.
- Ми тут шшшукаємо наашу подругу. - відповіла одна з дівчат трохи затинаючись.
- А то ви її друзі! - зраділа жінка й сплеснула в долоні.
- Вона що...- не наважилась завершити свою фразу Ді й просто вказала в сторону проведення обряду.
- Невже її... - так само не зміг завершити й Річард.
Уся видима четвірка похнюпила голову, а принцеса так само непорушно сиділа на ліжку, лиш трішки всміхаючись самими кутиками губ.
- Що ви, що ви. Це ж всього лиш наш шаманський обряд - чудово сцілює.
Всі полегшено зітхнули. Здоровенний камінь звалився з душі. Здавалося, що вони вже збиралися відпустити її та слова шаманки їх неабияк порадували.
- То як вона? - запитала Софі.
Вона все ще задавала короткі й точні питання, поки це все що зміг дозволити їй організм.
- Ще зле. Я вже кілька днів проводжу ритуали й даю їй найкращі зілля та вона все ще не приходить до тями. Коли він її сюди приніс, вона вже була на півдорозі Туди. - шаманка вказала пальцем угору. - Ще не бачила такої сили волі. Витратити всю свою енергію й вижити... - бабця зітхнула й відгорнула простирадло показуючи свою пацієнтку.
З під нього виглянуло бліде й змарніле обличчя дівчини, що на днях ще була сповнена сил та енергії. Її обриси заледве відділялись на фоні простирадла. Губи посиніли й потріскалися, а щоки геть опустилися. На це було важко й боляче дивитися - серце краялось. Та його заспокоювала думка, що вона жива й обов'язково видужає.
Софі підійшла до дівчини, як тільки старша пані полишила їх. Вона взяла її за руку й зробила те ж, що й Ді раніше для неї - поділилася своєю енергією. Різниця була лиш у тому, що в дівчат світилися спочатку лише руки, а далі Еллі повністю охопило сяйво. Вона вся вкрилася сяйвом. Здавалося, що навіть трішки піднялася у повітря. Так тривало з кілька хвилин, поки принцеса не схопила за руку Софі й не помахала головою, кажучи припинити. Як не дивно дівчина послухалась хоч й збиралася продовжити й поділитися енергією ще трохи. Вони відійшли в сторону, а до ліжка підступили Ерік, Діана та Річард. Вони стояли над нею надвисши, як тінь. Аж ось дівчина почала рухати повіками. Вона приходила до тями й на неї одразу ж накинулися з обіймами, у когось й сльози проступили. Усі раділи й навіть не помітили, як в цей час хтось непомітно прослизнув через балконні двері на вулицю - подалі звідти.