- Голка в качці, качка в зайці, заєць в якійсь сраці, — відповів Мартин. — Воно ж ніколи не може бути нормально. Штани вдягаємо через голову, а светр через дупу.
Обурення Мартина цілком зрозуміле. Я коротко переповів сказане Рорком, не згадуючи відношення сімейства Лімів до цього.
Марта була в тіні, сиділа на даху однієї з автівок охорони. Я бачив її зі стіни. Від леді залишився хіба слід. Я бачив дитину в худі з горням в одній руці й телефоном в іншій.
Такою вона мала бути. Підліток, котра не знає, що робити зі своїм подальшим життям, тому всіляко повинна корчити з себе дорослу. Я мав бути старшим братом, з котрим вона б по дитячому сварилась. Або навпаки — у нас були б теплі стосунки.
Я мав би її оберігати.
В результаті дитинство у нас було інше, позбавлено цього. Емоції вбивались в зародку — ви Ліми, поводьтесь відповідно! А замість берегти молодшу сестру доводиться берегтись від неї.
Вона підняла голову, знайшла мене поглядом. Всміхнулась. І показала середній палець.
До нашої вахти залишалось менш як годину. Сонце світило нам у спини. Воно скоро зникне за обрієм. Скоро тіні зіллються в єдине ціле, прокладаючи упирям шлях до стіни.
Необхідна інформація на сервері в архіві. Сервер локальний, доступу ззовні до нього немає. Потрібно лізти прямо до нього. Налаштувати передачу даних до сервера Рорка. Або копіювати дані, якщо не вдасться перший варіант.
- А перед тим увімкнути подачу живлення, — Мартин ніби читав мої думки.
Він передав мені бінокль. Єдина підстанція в місті нагадувала суцільний сірий лабіринт. З неї розподілялось світло на різні райони Рагнароку. Колись.
Поки вампіри ще не перетворились на упирів повністю, вони таким чином намагались зробити світломаскування для підступів до стіни. Вірю, що електрична стіна живилась теж від неї.
- Багато чого стає на свої місця, — продовжив Мартин.
- Тобто? — подав голос Валерій.
Ми обернулись. Навіть не помітили, як він підійшов.
Мартин глянув на нього, потім на мене й продовжив.
- Оці поїздки днем на позашляховиках, — передав Валерію бінокль. — Розвідники майже не сиділи без діла. Я все ніяк не розумів доцільність ризикувати й витрачати дефіцитне паливо. А ось воно як. Рорк шукав підступи до електростанції та архівів. Якщо її запустити, ми знову матимемо електричну стіну.
- Це зрозуміло, — сказав Валерій. — Архіви йому для чого?
- Там величезна база даних, — я відповів замість Мартина. — перенести її вміст на зовнішній сервер і Рорк знатиме все про Рагнарок і не лише.
- Наукова цікавість з нього так і пре, — хмикнув Мартин.
- Справа не в тому, — я не розумів, з якого моменту став на захист Станіслава. — Якщо база даних більша ніж, припустимо в Еліосі — люди знатимуть про чудовиськ більше. Може там інформація про розломи.
- Або креслення якоїсь диво-гармати під кодовою назвою: вундервафля, — хмикнув Валерій. — Тільки ось є нюанс.
Він підійшов до карти Мартина. Кілька секунд щось на ній шукав. Ми стали обабіч нього.
- Я трохи налітав дронами за попередню зміну, — сказав. — Ось тут працює РЕБ. Все ще. Дрони втрачають сигнал і мусять вертатись. Або взагалі падають.
Мартин кивнув. Ну звісно, хто буде витрачати час, пояснювати нам, новеньким, всі тонкощі міста упирів...
- Тут мав бути госпіталь. Відповідно й кубло упирів там найбільше.
- Логічно. На початках вампіри приходили туди в пошуках донорської крові. Багато місця, ймовірно великий підвал і підземний паркінг для персоналу. Є де заховатись днем.
- Архіви у нас...
- Тут, — тепер вже Мартин показав пальцем. — Дороги завалені. Наземні входи завалені всюди. Потрібно буде лізти під землю. Ось тут.
Він показав пальцем поряд з госпіталем. Не добре. Ох як не добре.
- Чому не використати гелікоптер?
- Бо він бойовий, а не пасажирський. Там немає місць. Ми б давно вже десантувались.
- А якщо спробувати зайти звідси? — показав пальцем.
- Занадто далеко. Ми виходимо звідси.
Показав пальцем там, де мали бути єдині робочі ворота. Виявляється, мисливці запечатали решту воріт. Крім одних, котрими користувались розвідники.
- Щоб доїхати сюди, потрібно буде проїхати ось цією дорогою. Але існує вона тільки на карті. В реальності вона знищена.
- А якщо пішки?
Знову глянув у бінокль. Рагнарок нагадував звіра, якого вже загнали в глухий кут. Поки сонце не зійде. Тоді в жертв перетворювались загоничі. Сьогодні знову чекали на штурм.
Жеррар знаходився метрів за двадцять від мене. На щастя нас розділили й він набридав іншим мисливцям. Виглядав захопленим. Зброя в руках забирає страх, повторював колись Василь Грім. В цьому був зміст. Воно не так страшно, бути проти упирів, коли є чим відстрілювати й ти не сам.
Після звільнення в Еліосі я вже й забув, як воно. Я вперше не почувався самотнім. Ні стосунки з Катею, ні дружба з Валерієм не могли забрати це відчуття. А тут воно десь заховалось. Залишилось в лісі поряд з розбитою машиною.
- Гадаю, є зміст лізти в Рагнарок, після добрячої різні, — продовжив Мартин. — Зажмурити їх до рівня геноциду, тоді буде більше спокою. Хоча б на підступах до станції.
- Мені деколи здається, що вони тут якісь нескінченні.
- Більшість з них в приміщеннях, чи під землею в тунелях. Важко визначити точну кількість. Може їх ще десятки тисяч. А може сьогоднішня навала взагалі остання і місто буде, як привид.
- Схиляюсь до першого, — сказав Валерій. — Дивно, як вони не вмирають від голоду.
Мартин глянув на мене з виглядом: я думав це всім відомо.
Я лише розвів руками. Валерій не вчився на мисливця, а Орест не надто піклувався про його обізнаність щодо чудовиськ. І чого лукавити — я теж не вельми цим переймався.
- Упирі практично не вмирають взагалі, — пояснив. — Вони слабнуть, гниють без крові, втрачають будь-які інстинкти самозбереження. Але заморити голодом їх не дуже виходить. Деякий час, підозрюю, вони зжерли всіх вампірів. Потім упирів, в котрих не встигла перетравитись випита з когось кров. Потім щурів і мишей під землею. Взагалі все, що має кров, вони зжерли. Але вони не вмирають від голоду, як люди. Не встигають просто. Від голоду вони кинуться під кулі. Або забудуть заховатись від сонця. В Еліосі таких упирів просто знищують. Іноді навіть свої ж.
- За весь час війни люди не дослідили, чи можливо упирям померти від старості? — Валерій не вірив.
- Старість це довго, — відповів замість мене Мартин. — Мусимо прискорюватись.