Розділ 20.

23 3 1
                                    

Наступний день минув, як і попередній. Я знову пристрілював зброю і коліматорні приціли, Валерій не вилазив з павільйону, а Рейдж вкотре давав інтерв'ю в перервах між експертними оцінками тих чи інших подій.

Дзвонив до Каті, але та була вся в роботі. Розповідала з захопленням про можливе возз'єднання Марка та його дружини — Ліки. Дивно, але Валерій відзивався про неї виключно зневажливо.

Мене це все не хвилювало, й коли я повідомив це Каті, вона образилась, видала, що їй потрібно переглянути доцільність наших відносин й кинула слухавку.

Я трохи отетерів від оцього її: доцільність. Внутрішній голос хотів таблеток, тому переконливо стверджував, що в неї хтось вже є, тож скоро вона збиратиме свої речі з моєї квартири й розповідатиме, що причина в ній, а не в мені. Коли мій внутрішній голос нарешті висловився, стало легше. Так, неприємно, проте не критично. Сьогодні ми з Валерієм непогано розбагатіємо й знімемо ожин з кращих випусків за весь час мого перебування на місці ведучого. Я знайду краще житло, погоджусь на пропозицію Василя Грома й житиму надалі в граному Еліосі, який мені остогид до чортів. Та й знайду собі іншу Катерину, бо характер теперішньої мені остогид не менше.

Решту дня аж до вечора я проспав. Воно лише спочатку не спиться перед вилазкою. А потім як вбитий. Прокинувся о сьомій вечора від сильного болю в грудях. Рубці заважали дихати.

- Це у твоїй голові, — переконував сам себе. — Лише там й більше ніде.

Знеболювальні подіяли миттєво. Викинув пусту пачку на підлогу. Потрібно дістати ще. Біль відступив й на зміну їй прийшов легкий прихід. В очах посіріло, все денне світло пригасло.

Відчинив вікно, виглянув на вулицю. І вперся в білборд з рекламою сьогоднішнього шоу. До цього там були реклами нічних клубів, морозива й концертів різних співаків та співачок. Реклами співачок мені, чесно сказати, подобались. Але Катю дратувало, що я іноді аж занадто (на її думку) витріщався.

Зараз там був Рейдж в бойовому (на думку не мисливців) екіпіруванні з руками схрещеними на грудях. Він впевнено дивився на мене. Це для мене прогулянка парком, говорив його погляд. Я був позаду з пістолетом і дивився кудись вбік. Виглядав якось недолуго. Мені не пасувала коротка стрижка, а серйозність обличчя робила мене схожим на якогось заучку, котрого давно не годували. Або на торчка, який зловив прихід, але намагається вдавати, що ні. Мисливці переважно в хорошій формі, але на білборді я виглядав як майбутній наркоман. Глянув на пусту упаковку від знеболювальних. Майбутнє було не таким й далеким...

Телефон завібрував. Дзвонила Мерея. З часів зникнення Ореста я не спілкувався з нею. Зараз теж не буду. Виклик завершився й прийшло коротке повідомлення від неї: НЕ ХОДИ ТУДИ!!!

Йди в сраку, Мереє. Ти вже Ореста втягнула у свої ігри. Тепер він шукає берегиню на третій сірій зоні, аби відвернути конфлікт. Біда в тому, що конфлікт вже стався. Його потрібно завершувати, а не відвертати.

Спати я більше не хотів, щоб знову не прокинутись з болем. Десь глибоко в душі я розумів, що це ілюзорний біль. Хотів у це вірити. Річ у тім, що після химери біль був постійним. Я лежав у лікарні в кривавих бинтах і мучився від болю. Я засинав і прокидався з нею. Дивився на невдоволені фізіономії лікарів й мене починало боліти ще більше. Гострі пазурі химери рвали мою шкіру, продірявлювали кіску аж до легень. І так кожний день і кожну ніч. А тоді шкіра почала нарешті стягуватись, роблячи грубі жахливі рубці, котрі стягували груди, деформували їх. Лікарі тоді одягли на мене щось, що заважало згинатись. І я терпів. Що мені ще залишалось. Шість місяців життя проходило від знеболювальних до наступних знеболювальних. Лікарі змушували робити фізичні вправи, аби м'язи могли виконувати свою роботу. Біль їх не турбував

Я вийшов з лікарні лише для того, щоб дізнатись, що більше не мисливець. Медична комісія завернула мене тричі. Ви не повністю дієздатний, Ігорю Лім.

Стрімер. Довга Дорога до ДомуOnde histórias criam vida. Descubra agora