Стрімер. Довга Дорога до Дому

Розділ 79.

Я не памʼятаю, коли все стихло. Сон таки зморив нас ближче до ранку. Заснули ми там, де сиділи, один біля одного. Моя голова була на чиємусь плечі, Хтось вперся в мене спиною і тихо хропів. Хоча хтось, сильно сказано. З трьох осіб у камері, й один з них я — вибір невеликий.

Дивно, але цього разу я не памʼятав, чи бачив чиїмось очима. Ніби хтось намагався мене висмикнути з тіла і щось показати. Проте втома була занадто сильна.

Двері відчинились.

- Підйом! — гаркнув хтось.

Поворушив ногою. Жеррар спробував рвучко підвестись, але від сну на холодній твердій підлозі у нього це не вийшло.

Я вставав поволі. Валерій підійматися відмовився. Куди нам тепер поспішати?

- Підйом, кому сказано?! — гарчав таки охоронець. — Командир не буде чекати на вас цілий день!

Валерій з Жерраром слабо, але зраділи. Не одразу на шибеницю і то добре. А ось в мене всередині все похололо. Якщо подумати, то тут не так і погано.

Виходили по одному. Перед дверима розвертались спинами до охоронця, заводили назад руки. Він по черзі вдягав кожному наручники. Йшли довгим коридором в супроводі ще одного.

Нас вивели на вулицю. Я відвернув голову від яскравого сонця. Жовте проміння пекло, наче мене поклали обличчям на нагріту пательню. Розумію, що не один такий.

- Не зупинятись! — долинуло позаду.
- Та перестань штовхатись! — огризнувся Валерій. — Йдемо, як можемо.

На вулиці кипіла робота. Люди носились попри нас. Хтось сідав у хамери з кулеметами на даху. Більшість, щось носила вгору на стіну. Над нами знову пролетів гелікоптер. Двоє мисливців відтирали кров. Довга червона лінія тягнулась від стіни й аж до будівлі. Вивісок не було, але здогадуюсь, що там шпиталь.

- Весела була нічка? — поцікавився Жеррар.
- Писок закрий!

Жеррар іноді аж просився, щоб хтось дав йому по нирках. Ще слово скаже — допроситься.

Не сказав.

Навіть до нього дійшло, що друзів йому тут не знайти. А ось охочих зірвати на ньому злість та втому — аж відбавляй.

Ми піднялись сходами на стіну і відповідь на запитання Жеррара стала очевидною.

По всьому мурі мисливців скидали тіла упирів, котрі таки змогли прорватись.

Швидше за все, їх вивезуть якомога далі, складуть на купу, облиють бензином і за стіною стоятиме чорний дим. За стіну в Рагнарок скидати їх не буде ніхто, бо рано чи пізно з трупів упирів вийде гора розміром з саму стіну. А такого нікому не треба. В коридорі двоє мисливців витирали кров. У один з кабінетів заходив лікар, з голови до ніг одягнутий в біле. Позаду поспішали дві медсестри. Хочеш лікарської практики — шуруй за військом.

Ми йшли далі. Повернули ліворуч. Вперлись у двері біля котрих стояв вартовий. Важко сказати його вік. Він не виглядав старим, але під очима мішки на скронях сивина. В чорній бороді теж.

- На біса ти їх привів? — запитав у нашого охоронця.
- Командир їх викликає.

Вартовий оглянув нас. Затримав на мені погляд.

- Я не бачив тебе десь раніше? — запитав.

Якщо це й був хтось з моїх одногрупників, то я не міг його впізнати. Він точно не фанат. Вельми сумніваюсь, що на такій роботі хтось взагалі захоче дивитись знищення монстрів на камеру.

- Не думаю, — коротко відповів.
- Знайоме лице. Гаразд, проходьте.

Від дверей і аж до кабінету на стінах висіли фотографії. Чоловіки та жінки, старі та зовсім молоді, усміхнені та серйозні. Під кожним фото імʼя, позивний.

Та дві дати.

Я на мить зупинився. Придивився до облич. Деяких я знав особисто.

Ось Василь Тернавський — перший пияк на курсі. Всміхається на фото. Загинув місяць тому.

Аню Люту я теж знав. Сувора неприступна блондинка, чорний пояс з дзюдо. Відмінниця на курсі. Її не стало рік тому.

Далі був Тарас Ігорович. Викладав у нас тактичну медицину.  Старий прикрий дід, для котрого ми шмаркачі та недоумки. І понабирали нас по оголошенню, з його ж слів. Не стало три місяці тому.

Я памʼятав їх. В очах закололо. В горлі пересохло.

Зберись, мисливцю. Ти знав, що так буде. Всіх нас до цього готували. Ми не вмираємо від старості.

- За сьогодні буде ще чотири фото, — мисливець вперше не став нас підганяти.
- Мої співчуття, — тихо сказав.

Далі нас ніхто не штовхав. Йшли спокійно.