У кімнаті Валерій одразу ж зайняв усі вільні розетки. Уся апаратура, рації, телефони та дрони заряджались. Він налаштовував камери, переглядав на ноутбуці відео фільмування.
- Мені до сраки, що й хто скаже, але битву інфантів я викладу на канал, — твердо вирішив він.
- Дивно, що ти сьогоднішню бійню не виклав...
Я розклався на підлозі. Зброя сама себе не почистить. Томагавк, на щастя, точити не довелось. Зате червону королеву довелось відчищати від сажі. І гвинтівку Гери. Завтра знадобиться усе.
- Виклав, але не всю, — відповів Валерій. — Лише відео згори. І то уривок, як найманці б'ються з суккубами та джинами. Підписники не зрозуміли. Думали, що найманці на нашому боці.
- І ти не став їх переконувати?
- Навіщо? Це Третогор. Тут немає чудовиськ проти людей. Тут одна якудза проти іншої.
Кивнув. Відкрутив ствол. Гвинтівка була чиста, але зайвий раз почистити зброю не шкодить. Звісно, її не заклинить одразу, а перші кулі виженуть сажу зі ствола. Проте робив, як вчили. Зброя має бути в чистоті. Бо достатньо аби заклинило раз...
В кімнаті раніше мешкала сім'я. Тут все говорило про це. Меблі, диван, килим на підлозі. Фотокартки на поличках. Правда на кожній чорна стрічка. Таке буває.
Поставив чайник, вийшов на балкон. Вікна виходили на старе Кіото. Сьогодні район жив. Люди, джини, інфанти та перевертні мирно (на скільки це можливо) співіснували на вулицях. Вони гуляли під пісні місцевих вуличних музик, відвідували місцеві заклади. Вони жили, доки у них була така можливість. Завтра цю можливість заберуть.
На вулиці гамірно. Місцеві мешканці розслаблялись після роботи. Валерій підійшов до вікна. Хвилину мовчки дивився.
- Мені іноді не вистачало цього на першій зеленій, — сказав.
- Чого саме?
- Життя. У нас було тихо. Колись люди не шуміли, аби монстри за стіною не розуміли скільки нас. Аби не почули, що йде масова гулянка і бери нас тепленькими, поки ми понапивались. І щоб мисливців на стіні не відволікати. Вони мають почути те, що не побачать в прожектори. А потім вже й звикли. Має бути тихо і все тут. Маємо бути готові. Навіть, коли щось святкували, то намагались без зайвого галасу. Пам'ятали про безпеку.
- А тут вони живуть, ніби у них не буде завтра, — я навіть голови не підвів.
- Для деяких з них його дійсно може не бути. І для першої зеленої теж могло не бути.
- Але завтра для них наставало! — роздратовано буркнув. — Тому, що ви дотримувались нехитрих правил. А вони плювати хотіли на безпеку. Замість того, щоб готуватись, вони напиваються в закладах і танцюють на вулицях...
Десь вибухнуло. Я інстинктивно впав на підлогу, закрив голову руками. Валерій зробив те саме. Нічне небо освітили салюти. А по звуку наче Капітошка.
Я пам'ятав, як на мисливську заставу на третій сірій прилетіло ними. Одна ракета розділилась на багато маленьких. Вони стерли всю заставу з лиця землі. Ми ледь вціліли. В лікарні мені потім то снилось. І ось тепер я переплутав салюти з тією крилатою смертю.
- Недоумки! — крикнув.
Однаково не почують. А почули б, то не звернули увагу. У них того немає. У них інфанти з катанами. Звідки їм взяти цей страх сильних звуків? Вони не бачили, як ракети, котрих навіть не видно, бо вони надзвукові, розносять на попіл мисливську заставу. Але побачать, якщо прокинеться Хранитель розлому і про це стане відомо мисливцям. Плювати вони хотіли на те, що тут люди. Тут істота, котра вважалась вигадкою. Казкою на ніч. І сирін теж вважалась. А потім вона ледь не вбила нас.
- Пропонуєш їм не жити, а існувати? — запитав Валерій. Виживати, як виживали ми?
- Пропоную їм не пускати кляті салюти! — гаркнув. — А зрештою, хай народ Третогора робить що хоче. Мені немає діла до них.
- Там жінки та діти.
- В Еліосі теж жінки та діти. Згадай варгів та тих шмаркачів, котрі йшли до Арсена. То теж, вважай діти. Ми були ще дітьми по факту, лише в документах повнолітні.
- Вони цивільні, — спокійно продовжував Валерій. — Завтра деякі з них загинуть.
- Таке буває, коли йдуть міські бої. Таке буде з ними, якщо вони не заберуться геть до завтра.
- Тобі дійсно наплювати на них?
Я розумів, куди він хилить. Може в Ореста б прокинулось якесь дивне почуття відповідальності за них. Але я не Орест. Я Ігор Лім, вигнанець, на котрого наплювала власна сім'я. І, що гірше, наплювали мисливці. Їм не потрібні люди з такими пораненнями.
Думки замість завтрашнього бою перемкнулись на почуття образи. Ти повертаєшся у цивільне життя, де ти розумієш, що тебе в ньому ніхто не чекає. Ти не потрібний. Ти потрібний був на стіні. Потрібний, коли можеш відстрілювати чудовиськ. А коли вже не можеш і ти не герой посмертно — плювати вони на тебе хотіли.
А ці мешканці Третогора...
- Що вони зробили, щоб завтра на їхніх вулицях не пролилась кров? — знову почав чистити зброю. — Як вони цьому запобігли? Ніяк. Вони на щось сподіваються, але цього мало. То чому я повинен робити щось за них? У нас подорож далі. На котрій ти сам наполіг. Тож давай ми не будемо лізти у їхню війну...
- Якщо думати так, як ти, то Еліос би не вистояв, — відповів Валерій. — Ніхто б нам не поміг.
- А ніхто й не допоміг. Але Еліос вистояв. Тільки ось ці за вікном, не Еліос. І не Батурин. Тому конкретно мене це не обходить.
- Гадаєш, Хімімото дозволить нам просто перечекати бурю?
- Гадаю завтра він буде зайнятий, і не зверне увагу, що двох найманців немає. Може вже потім він дізнається, що ми змогли виїхати з міста.
- А Жеррар? Його залишимо?
- У нього контузія. Та й без неї він нас лише затримуватиме.
- Хіба він не твій друг?
- Я не впевнений, що він ним колись був.
- Мене б ти теж ось так би залишив.
Якщо доведеться. Але вголос казати не став. То я на емоціях після сьогоднішніх подій.
А чи на емоціях?
Миттю викинув ці думки з голови. Не можна. Не зараз у всякому разі.
- То ось це твій план? — Валерій не приховував зневаги. — Втекти доки вони вбивають одне одного?
Я лише всміхнувся. В дзеркало себе не бачив, але розумів, що всміхнувся паскудно.