Після всього побаченого за день, Хатаке виглядав на диво гарно. В порівнянні звісно, але...
Маленькі будиночки під горою, вузькі вулиці. Тут не було гамірно, як в старому Кіото. Не було наметів, торговців, не доводилось продиратись крізь натовпи. Тут було тихо. Дуже тихо.
Євген вивів нас сюди підземними тунелями.
- Весь Третогор, — пояснив він. — Це одна суцільна гора та її підніжжя.
Він попередив, аби ми не заходили в тунелі всередину гори. Особливо у ті тунелі, повз які йдуть нафтові труби. Десь були приватні території, й чужинців там не любили.
Слухаючи його поради, ми йшли вниз вузьким двориком, розглядаючи старі будівлі. Іноді з вікон хтось недобре на нас дивився, але це й усе.
- Що думаєш? — Валерій знімав усе на камеру.
За майже рік роботи я навчився на неї не зважати. Він знайде й виріже момент, котрий підписникам краще не чути.
- Гадаю, колись це було військове містечко, — сказав.
- Або туристичне, — Валерій навів камеру на графіті незрозумілими ієрогліфами. — Приїжджали сюди аби видряпатись на цю гору. Дивно, що будинки майже не постраждали.
- Дивно, — погодився.
На стінах не було жодних ознак, що тут колись проходили бої. Вислухавши історію Третогора це було дуже дивно. В Еліосі та Новому Батурині іноді все ще можна було знайти наслідки війни. А тут її ніби й не було. Весь Третогор палав, а з Хатаке як з гуски вода.
В шлунку забурчало і я потягнув Валерія в найближче кафе. Але краще б терпів голод.
Ми пройшли у майже пусте кафе. Кремові стіни, круглі столики з терасою на вулиці. В таких зручно пити каву зранку, перед роботою. Або прийти на вихідні з сім'єю. Підійшли до вітрини, за котрою нікого не було.
- Гей, панове!
Два джини сиділи за столиком в кутку. Ми з Валерієм одночасно глянули на них. По спині пройшов неприємний холодок.
Брати Луїджі виглядали однаково. Для мене джини не дуже відрізнялись, але ці були просто ідентичні. Лисі голови, короткі чорні вусики. Чорні очі з веселими вогниками. Й неприємні посмішки. Такий тобі всміхається лише аби вдарити у спину.
- І вам привіт, — відповів.
Жодний офіціант не планував підходити.
Один з джинів підсунув ногою стільчик, запрошуючи сісти.
- Ми хочемо поговорити, — сказав інший.
Я не дуже розумів, про що мені говорити з найманими вбивцями. Але вголос казати не став. Джинів не беруть ні сталь, ні кулі. А в близькому бою вони небезпечніші за будь-кого з людей.
- Де хтось з персоналу? — запитав Валерій.
Ніхто йому не відповів.
Чомусь згадався випадок, як ми бились з Аріком, племінником Наґу. Він тоді ледь не вбив Цепеша й нас. І це все голіруч. Тоді він був один. Зараз їх двоє. Я в поганій формі, а Валерій далеко не ідеальний боєць.
Тож вибір був не великий. Захотіли б вбити, давно б убили.
Валерій повторив запитання.
- Ми вбиваємо за гроші, а не заради задоволення, — врешті відповів один з джинів.
- Це значить, що хто б тут не працював, вони живі, — я прошепотів йому.
- Тоді ми складемо вам компанію, — Валерій першим рушив до них.
Сіли за стіл.
Два брати переглянулись. Виглядало, наче вони могли читати думки одне одного без слів.
- Ми бачили вас у мерії, — почав Валерій.
- Як і ми вас. Які у вас умови? — запитав той, що зліва.
- Стандартна плата, — я відповів. — Без авансу.
- А що пропонує інша сторона? — подав голос інший.
- Нам нічого не пропонували.
Це була правда, але вони не повірили.
У двері знову хтось зайшов. Три сестри суккуби.
- А ми десь бачились! — промовила одна з них.
- І ми навіть знаємо де, — завсміхались обидва джини. — Приєднуйтесь.
Приєднались. Ми допомогли переставити стіл й табуретки.
Вони теж запитали, де обслуга. Запитали оскільки, переймались, чи не прийдуть сюди місцеві органи правопорядку. Плутані відповіді їх цілком влаштували.
Дві суккубші сіли поруч з Валерієм. Одна між мною та джином. Я оглянув її. Вздовж красивого обличчя (а у суккубів інакше не буває) тягнулись чорні лінії татуювання. Від підборіддя до чола, а звідти розходилось та йшло до очей, потім до щік і повертали під вухами до шиї.
Вона розглядала мене з посмішкою.
- Ти занадто молодий для мене, — відповіла, на мій погляд.
- Я просто розглядав малюнки на обличчі, — відповів.
- В мене це не єдині малюнки.
- Не сумніваюсь, — вклав холод у свій голос.
Інші дві сестри засміялись.
- Втрачаєш вправність, Кларо, — під'юджували вони.
- А самі що? — злісно перепитала.
- У нього щит, — одна з них кивнула на Валерія. — Щит втрати. Поки що у нього імунітет. Шкода.
Валерій ніяк не відреагував. Суккуби мали вроджений дар насилати ілюзії. Достатньо розвинувши його вони могли закохати у себе майже будь-кого й змусити виконувати власні забаганки. Від сексу до помий посуд та пусти собі кулю в рот. Небезпечна складова. Журба Валерія за Герою робила їхні спроби марними. За джинів не знаю, але я поки міг тому опиратись. Мабуть, колишній гіпноз Цепеша дався взнаки. А може вони не намагались в повну силу.
- У них стандартна такса, — сказав один з джинів.
- Так само, — відповіли суккуби. — А що сказала інша сторона?
- Ми з ними не говорили.
- А ти, мисливцю? — звернулась до мене Клара.
- Мені вони не запропонували нічого.
- Ти сказав їм, що планується зачистка? — запитав один з братів.
- Вони й так були в курсі. Я не сказав нічого нового.
- Різники й кочівники будуть з мерією, — сказав інший джин. — Неприємна компанія. Тому питаю за іншу сторону конфлікту.
- Ми планували зайти до них завтра, — сказали суккуби. — Послухати пліток про Хранителя Розлому.
- Навіщо? — запитав інший джин. — Це лише плітки. Хранителів розлому ніхто не бачив п'ятдесят років. З чого їм з'являтись тут зараз?
Ми з Валерієм мовчали. Невідомо, як вони відреагують. Треба чекати.
- На світ насуваються зміни, — сказала одна з суккубів. — Неможливо їх не відчути. Правда, мисливцю?
Знизав плечима.
- Я не настільки чутливий до світу. І не ворожка.
- Чому ти називаєш його мисливцем? — запитав один з джинів.
- Тому, що він і є мисливцем на чудовиськ, — Клара не зводила з мене погляду. — На ньому кров. Багато крові. Еліос для людей, вірно?
- Ми з тобою знайомі? — запитав.
- Не знаю, мисливцю. А ми з тобою знайомі?
Чи встигну я дістати пістолет? Або томагавк?
В Клари на стегні був стилет. Чи встигне вона першою?
- Ми не в Еліосі, — нагадав джин. — І в нього мають бути вагомі причини покинути стіну й приїхати сюди. Ще й без ордера на нас.
- Нас не люблять в Еліосі, — підхопив інший.
- Не люблять, — я підтвердив його слова.
- Але залишається питання, що ти тут робиш?
- Намагаюсь поїхати геть. Але не назад в Еліос.
- Цікава виходить ситуація, — Валерій нарешті втрутився. — Ми в закритому мегаполісі в пустому кафе. Обговорюємо, яку сторону прийняти. І раз до цього дійшло, всі розуміють, що шанси вціліти не дуже й високі...
- Людей Хімімото вже не раз штурмували, — заговорив один з Луїджі. — Але вони щоразу примудрялись вціліти. Вони ніби в усіх на виду. Ніби ми знаємо, де зараз Хімімото. Можна просто піти вбити його і всіх його людей. І я гадаю, що знаходились такі відчайдухи. Але Хімімото все ще живий та протистоїть системі.
- То може приєднатись до нього, а не до мерії? — запитала Клара.
- Але чи потрібно йому це? — запитав у присутніх. — Чи потрібні йому ми? Мисливець на чудовиськ, фанатики з сестринства та наймані вбивці?
- Твоя правда, — підхопив інший джин. — Бідняки люблять Хімімото сана. Інші якудзи остерігаються його. Але ось ми тут. І нам варто вирішити, що робити. Взяти контракт від мерії, котра не вельми заклопотана гідною оплатою праці. Або піти комусь до Хімімото й послухати його умови.
- Або просто перечекати, — озвалась одна з суккубів. — А тоді станемо на бік переможця.
- Ні, нам потрібно, щоб хтось пішов до Хімімото сана і поцікавився умовами оплати праці.
Чомусь погляди чудовиськ спрямовані на мене з Валерієм. Ну звісно, хто як не ми.
- І з чого нам це робити? — запитав Валерій.
- Бо у нас є певна репутація, — пояснив один з джинів. — Ми наймані вбивці. Поза законом. Невідомо, чи повірить нам Хімімото. А наші красуні нещодавно вбили кількох інфантів в сусідньому поселенні.
- Всього лише трохи розважились, — відповіла Клара.
Це ніби звучало невинно, але мене аж пересмикнуло. Сумніваюсь, що то була легка смерть. Чи швидка...
- Сам розумієш. Мерія може й не в курсі, але кримінальний світ третогора у вигляді інфантів цьому не зрадіє.
- Тому ми. Бо ви, панство, наробили дурниць. А як щодо різників і тих у протигазах. Ви не переживаєте про них?
- Упирі вдень не підуть. А кочівники це просто ненавчений набрід, — видали суккуби.
В мене чомусь такої впевнености не було. Різники якось ледь не перетворили першу сіру зону на попіл. І ледь не вбили Ореста. А тепер у них контракт з Цепешами на наші голови. Не виключено, що інші різники не везуть сюди Бальдра Малкавіана по нас.
Що ж до кочівників...
Я перетинався з ними. Тепер це були цілі племена зі своїми звичаями та культурою. Деякі були досить мирними, деякі були садистами. Питання, ким були ці диваки в протигазах.
Ну чому просто не можна поїхати?