— Тьотя Ання, а що то ви таке смачне готовите?
— Пиріг.
— Ого, а це, що таке? — запитала дівчинка, поглядаючи в дерев'яний ківш, у якому та місила тісто.
— Зготовлю - дізнаєшся,— усміхнулася жінка, качаючи тісто.
Дівчинка ще трохи поспостерігала, а далі пішла знову бігати по дому. А жінка тільки деколи поглядала, щоби та нічого не натворила. Хазяйка виглядала вже не молодо: сиве волосся, зморшки. І дім,у якому вони знаходилися виглядав також не молодо: потріскані стіни, у кутку стояв дерев'яний тазик, у який капала вода зі стелі.
Дівчинка знову прибігла до кухні і спостерігала за тим, як жінка ставить пиріг у піч, яку завчасно нагріла. Дівчинка тільки кружляла біля жінки і все питала:»А коли пиріг спечеться? Тоді, коли Ендрю повернеться?». Її друг, із яким вона й на день не розлучалася в той час пішов із батьком на риболовлю. Сам чоловік казав, що це час і сина рибалити навчити. Дівчинка також хотіла піти з ними на риболовлю, але їй строго заборонив дядько, сказавши, що дівчатам на риболовлі не місце.
З нудьги дівчинка зайшла в кімнату в, яку її строго було заборонено заходити, допоки жінка прибирала в кухні. Кімната розташовувалася на горищі. Відчинивши двері дівча зразу почала кашляти через те, що пилюка потрапляла їй до рота. Дівча притягнула стілець, який стояв біля вікна, і поставила його попри стіл. На столі було багато пляшок, які виглядали так само, як колби, які використовують учені в лабораторіях. Дівчинка потягнулася до однієї з колб ,у якій була не знайома їй речовина. Їй було тільки 10 років ,де ж вона знала, що це небезпечно...
Поставивши річ назад її увагу привернула медаль, яка була покрита сріблом. Розглянувши предмет вона побачила літери, які вона ледь-ледь змогла вичитати.»Нагрудний знак за наукові досягнення»,- пробурмотіла вона. Далі вона дотягнулася до паперів, на яких було зазначено про те, що Анна Брегг успішно закінчила навчання, як науковець. «Тітонька?»- пролунало в її голові, як тут вона почула шаги. Від переляку дівчинка впала зі стільця, перевернувши колби, які змішалися разом. І тоді було все, як у тумані. Жінка забігла в кімнату й побачивши, що трапилось узяла дівчинку за руку й побігла до низу. Не встигла вона добігти й до виходу, як усе затряслось — і стався вибух. Пахло димом. Дівчинка поглянула на тітоньку, яку придавила шафа з книгами й та ледь рухаючи руками мовила:»Облиш мене, біжи»
— Зно... Знову ці слова,— боязким голосом мовила дівчинка.
— Джулія, біжи я потім при...— жінка не могла більше говорити.
— Ні я вас не покину... Батько так само говорив і тепер його не має зі мною. Я залишуся з вам... — через сльози говорила залякана панна.
Гуркіт. Звук відкривання дверей. Шаги. Її дядько схиляється до жінки, в якої вже не б'ється серце. А дівча ще досі говорить до неї, тримаючи за руку. Тоді чоловік ,без сумніву, бере дівчинку на руки, не зважаючи на її супротив, та біжить із нею на подвір'я. Поставивши племінницю на землю він побіг спасати кота, який перебував біля дома. А дівчинку залишив на чоловіка із сином, які вже повернулися з риболовлі .
Лічені секунди знову: вибух, вогонь, дим. І вже лежить дядько Джулії на землі, на якого впало дерево тим саме придавивши йому ноги...
--------------------------------------------
Запах нашатирного спирту мене одразу привів до тями. Мене оточити люди, які поглядали на мене, як на статую в музеї. Я піднялась і в моїй голові ще досі кружляло. Все-таки отрута - це не жарти. Я лежала на землі перед входом до школи людей. Вчителі почали мене питати, але в моїх ушах був тільки шум. Але мене до тями привів погляд Еріка, який ,ніби знав, що так трапиться. Та його усмішка не виходила мені з голови навіть ,коли я вже сиділа на уроках.
— На, що я очікувала... Але все ж такі навіщо ,то йому? Він лише би так і хотів, щоби я померла, а тепер відправив мене ж сам у світ людей... Можливо, його Роберт попросив, — подумала я, згадавши події до того, як я отримала отруту.
Цілі уроки я сиділа ,як у тумані. Мене навіть пару разів знудило після отрути .І ще і встигла побувати в кабінеті керівника, який мене відчитав за те, що я не повідомила, що той весь час я почувала себе погано. Звичайно ж, я наплила щось по типу — у мене був жар. Після закінчення уроків я вийшла з класу й побачила з вікна, що біля дверей стоїть Ерік. Я спробувала непомітно пройти, але не вийшло.
— Так і знав, що ти скоро повернешся. Все-таки верхівку не так і легко позбутись,- пробурмотів він до мене, кинувши мій портфель собі на плечі.
— Що ти маєш на увазі? — здивовано мовила я, зупинившись.
— Хах, не лякайся так. Не знаю я нічого про тебе. Просто мої догадки. Але схоже я мав рацію. Ти працюєш не сама, — мовив Ерік, продовживши іти.
— Ти все-таки розкажеш мені, що ти хочеш?
— Яка ти не довірлива. Ніяк не можеш повірити просто в те, що я в тебе закохався.
— Знаєш, я імовірніше б повірила в те, що ти просто психопат,- у моєму тоні більше не було тривоги. Поглядаючи на нього я ніяк не могла уявити його, як людину ,яка строїть казні проти інших. Не подумайте я не маю на увазі те, що я йому довіряти почала...Зовсім ні.
Він просто йшов за мною й ми мовчали. Наші шаги сходились. Я вже могла телепортуватись, але вирішила, що, можливо, Ерік ще щось захоче сказати. Тому ми пішли довшим шляхом ,ніж я ходжу зазвичай. По дорозі я помітила знайоме лице і згадала, що це Райан — мій однокласник.
— Навіть не дивися в його сторону,- пробурмотів несподівано Ерік.
— Чого б то?
— Він син головного генерала війська. Його батько відомий, як опитний ловець вампірів. У них, то сімейне. Син також хоче воєнним стати. Так, що скоро тебе прокусить ,якщо зблизишся з ним.
— Дякую, звичайно ,за пораду, але не думаю що всі знають ім'я генералів. Це лише відомо головнокомандуючим і ще деяким особам. І не кажи, що я не розуміюся, бо прийшла з іншого світу. Про це я добре знаю.
— Хм, можливо, я дитина головного? — з усмішкою мовив він.
— Ага, звичайно ж. Ти його дочка Емма. Вірно? — із сарказмом мовила я.
— О ні, мене розкусили.
— Де ж твоє волосся ,дівчино?
— Відрізала я свої коси, від журби за тобою.
— Панно, а де ж ваша сукня?
— Порвала, перелізаючи стіну, щоби зустріти вас.
— Ой у мене не має сумнівів принцесо Емма. Вибачте, що не вірила вам,- мовила я, схиливши голову.
— Підніміться. Не хочу, щоби ви відчували себе не комфортно,- мовив Ерік, легенько піднявши мою голову до нього своєю рукою.
Ми дійшли до місця, де я зазвичай перевдягаюсь і там одягла свій звичний одяг, який я ношу у світі вампірів. А саме — чорні штани та й зелена кофта, яку мені виплітав Кларк.
– Я думала ти панна, а виявляється, ти пан,- сказав Ерік, побачивши моє вбрання.— Тоді наші дороги, справді. мають сплестись.
— Ну це ми ще подивимося, панно,— мовила я й телепортнулась за будівлею, яка була поруч так, щоб Ерік не бачив.
Я опинилася біля дома й приперлася до стіни будівлі. Мою голову я нахилила до твердої матерію, якою був покритий дім.
—Я розумію, що я маю зблизитись із ним, щоби дізнатися, що в нього в голові. Але таке відчуття, що мій план — колба води, з якої починає проступати вода.
Мої роздуми перебила кішка, яка почала тертися біля моїх штанів.
—Буся,— пробубніла я, нахилившись до кішки.
Буся -це саме та кішка ,яку врятував Кларк.Я сама й не помітила, як із моїх очей почали текти сльози, які я не могла зупинити. Мені так було боляче всередині, але я просто спишу це на отруту. Мені не можна показувати слабкість, а то її можуть використати проти мене. Сльози - це слабкість.А слабкість - це розкіш, яку я не можу собі дозволити...
--------------------------------------------
Вечір - це мій улюблений час. Усе прихожу ,коли темніється, щоби менше бути в дома. Із-за того воєнні мене все дістають. Куча разів я вже був у відділку. Все-таки люди не ходять у ночі. Але мій улюблений батько однаково мене визволить. Так чого ж мені боятись? Не уб'є він мене ,допоки я йому потрібний. Запитаєте, чого я не боюсь наших сусідів - вампірів? Просто, як можна боятись їх, якщо ти жив разом із ними під одним дахом. Нас тільки розділяла залізна сітка, яка не давала їм мене вкусити. Дякую батькові, що хоча б так.
Крики знову крики. "Чому ти так пізно повернувся",—ті самі слова, які він мені повторює кожного дня.
— А тобі не однаково ?,— хриплим голосом відповів я після декількох ударів батька.
— Ще раз тобі повторюю, твоя кров вабить вампірів більше ,ніж кров інших простолюдинів!
— Стефан Гіббз, не хвилюйтесь не дозволю, щоб мене скуштували на десерт вампіри,— ухилився я і ступив у свою кімнату.
— Ерік!!! — лунав грізний голос батька позаду, який я ігнорував.
Як тільки я встиг зайти в кімнату у двері постукала моя слуга, яка не могла дозволити, щоби я залишався голодним.
— Ви знову нічого не хочете їсти,— засмученим голосом мовила вона ,забравши сьогоднішній сніданок ,до якого я й не доторкнувся.
— Тетяна ви, як вважаєте я зможу вибратися звідси?
— Молодий пане ви, що знову щось задумали?
— Знайшов особу, яка може мені допомогти вийти з цього замку,— з невеличкою усмішкою мовив я й почав їсти варену бульбу, яку мені принеси.
— Я думаю, що хто б та особа не була, але не зможе вас визволити. Якщо спробує - лишиться голови.
— Можете бути вільні...