Сьогодні неділя, а отже завтра знову починається каторга. Як і всі підлітки, я ненавиджу понеділки.
Ранок. Що може бути гіршим від будильника? Ах так, будильник о 7:30 ранку, та ще й в понеділок. Я неохоче встала і з закритими очима поплелась в душ. По дорозі я вдарилась мізинцем об кут тумбочки. Це ж я, переможець по життю. Проклинаючи її, я відкрила очі та вже без пригод зайшла в ванну кімнату. Скинувши піжаму, я встала під гарячі струмені води. Пізніше висушила голову, зробила неакуратний пучок та підвела очі олівцем. Тепер я хоч на людину схожа. Із одягу я вибрала світлі, місцями порвані джинси, сіру сорочку та в тон до неї конверси. Взяла телефон, сумку та спустилася вниз.
На кухні вже були батьки. Ми дружно поснідали і тато поїхав на роботу. Мама - домохазяйка. Вона колись працювала, але, поки що, нам вистачає коштів. Тому працює лише батько. В двері подзвонили, і Нікі (так звали нашу Сибірську Хаскі) почала вити. Відкривши двері, я побачила Перрі. Вона була в платті м'ятного відтінку та білих кедах.
— Привіт, Ель. Доброго ранку, місіс Ланкастер, - привіталась дівчина.
— Дорого ранку, Перрі, -сказала мама.
— Мам, ми пішли,- сказала я, дивлячись в сторону кухні.
— Добре, будьте обережні, - мама обняла нас і ми вийшли з мого дому.
До уроків залишалося 30 хвилин, тому по-дорозі ми зайшли у Starbuсks. На шкільному паркінгу нас чекали Зейн та Домінік.
Домінік, або - як я його називаю -Дом, наш друг ще з молодших класів. Він теж любить рок і грає на електрогітарі та барабанах. У нього чорне волосся і сірі очі. З ним комфортно і не потрібно корчити з себе мадам. Всі говорять, що ми були б гарною парою, а деякі дивуються, чому ми ще не разом. Ми просто найкращі друзі. Наші батьки дружать, так як живемо ми недалеко один від одного.
Перрі з Маліком йшли за ручку, а ми з Домом обговорювали завтрашній концерт. Ми, звісно, не можемо не піти, адже це Three Days Grace. Коли ще випаде можливість попасти на концерт канадського рок-гурту? Тому ми купили квитки ще за місяць до цієї події.
Ми стояли біля шафок, коли продзвенів дзвінок. Зараз біологія. «Супер». Щоб було веселіше, ми з Домом сіли разом. Хвилин через 5 в клас зайшов вчитель.
— Доброго ранку. Сідати, - містер Браун був, на диво, добрий сьогодні, отже ніяких самостійних це не передбачувало.
Так пройшло 3 уроки, аж поки в клас не зайшла наш секретар - жінка 35-ти років.
— Евеліна Ланкастер, до директора!-діловим голосом сказала жінка.
Всі шоковано глянули на мене, а я сиджу і не знаю коли встигла накосячити. Домінік глянув на мене співчутливим поглядом, а я, опустивши очі, встала і пішла за секретарем до директора.
В кабінеті мене чекала жінка 45-ти років з русявим волоссям та виразними зеленими очима.
— Сідай, -м'яким голосом сказала місіс Річардс.
— В чому я встигла провинитися?-боязким голосом сказала я, бо це очікування зводило мене з розуму.
— Ти? Провинилася? Хіба ж до директора викликають лише за погані вчинки? Зовсім ні. Я тебе покликала, щоб запропонувати поїхати в Донкастер на 3 місяці, за програмою «Учень за обміном». Тобто з школи у Донкастері до нас їде один учень і з нашої школи туди має поїхати один. То що ти про це думаєш?
— Звісно, я не проти! -радісно відповіла я.
— Це чудово. Скажи мамі, щоб зайшла завтра після уроків. Добре?
— Добре, - я кивнула головою.
— А, і ще одне. Жити ти будеш в сім'ї Томлінсонів. Ти ж пам'ятаєш Софі?
— Софі Томлінсон? Так. Вона ж жила в мене. А чому саме я?
— Тому що ти комунікабельна, та й Софі жила у тебе.
— Зрозуміло. А коли я поїду?
— Через 2 тижні. Це ми ще з твоєю мамою обговоримо.
— Добре, місіс Річардс. До побачення.
— Бувай.
Мені сподобалася ця ідея. Я давно хотіла побачитися з Софі. Думаю батьки будуть не проти.
Попрощавшись, я вийшла із кабінету та пішла в клас за сумкою. Вже була перерва, тож я могла спокійно зайти. В класі був лише Домінік та вчитель. Вони щось обговорювали. Побачивши мене, хлопець попрощався з учителем. Я взяла сумку та ми вийшли з класу. Вже біля шафок Дом почав свій допит. Як же я не люблю цього...
— Коли і як ти накосячила? - хлопець з садистською усмішкою дивився на мене.
—Я не косячила!
— Тоді чому тебе викликали? - він ніяк не заспокоювався.
— Через 2 тижні я, можливо, поїду в Донкастер на 3 місяці. На навчання.
— Ти мене залишиш з тими голубками?! - зробивши налякану гримасу запитав друг.
— Уяви собі! - трохи холодно сказала я.
— Але ж завтра ти вільна? Концерт не відміняється? - він зробив щенячі очі, Дом, типовий Дом.
— Звичайно, - з усмішкою відповіла я.
— Я тебе обожнюю! - хлопець кинувся з обіймами на мене.
— Задушиш... - ледь прохрипіла я.
— Вибач, - винувато глянув Домінік.
— Добре, ходімо на англійську, бо знову влетить, -ми згадали ці неприємні 3 випадки і одразу поморщились.
— Пішли, - хлопець поклав свою руку мені на плече, а я своєю обняла його і ми попрямували в кабінет англійської. Решту уроків пройшли швидко.
Додому ми пішли лише двоє, бо наші «голубки» десь пропали. Вдома була мама.
— Мам, я дома! - крикнула я.
— Добре, як школа? Що нового?-стандартні запитання..
— Тебе директриса викликає, -спокійним голосом сказала я. Мама шокована поглянула на мене.
— Що ти вже зробила? -незадоволено запитала вона.
— Я? Нічого. Це щодо поїздки в Донкастер. Ти ж пам'ятаєш Софі?
— Ах так, Софі..мила дівчина, яка була в нас минулого року?
— Так. Я буду жити в неї. Одним словом, зайдеш завтра після уроків в школу.
— Добре. Сідай обідати.
— Окей.
Після обіду я піднялася в свою кімнату і, скинувши сумку, завалилася на ліжко. Трохи задрімала, та Нікі мене розбудила. Я зробила уроки та поговорила з Перрі. Вона дізналася про поїздку. Блондинка була рада за мене. Ми ще довго говорили ні про що. Завтра потрібно буде подзвонити Софі, розкажу їй про поїздку, хоча вона напевно вже знає. Я ще довго думала про це, але все ж заснула.