Доведи, що я винний...

Глава 2

– Я вдома, – з посмішкою мовила я, заплативши водію, який щойно доніс мої речі до дверей невеличкого одноповерхового будиночка на розі вулиці Рейтарської. Залатаний дах, старі вікна, пошарпані цегляні стіни, величезне подвір’я, заповнене квітами, бетонна доріжка до дерев’яного дідуся-паркана. А всередині – три кімнати, великі дивні ліжка з подушками-пір’їнами, величезний книжковий стелаж, виткані килими на підлозі та батареї, вифарбовані в синій. Ось таке воно – місце мого натхнення, просте, втім, незбагненно важливе.
Перевівши подих, я зрозуміла, що треба робити генеральне прибирання, бо понад рік стояв порожнім мій зручний прихисток. Я перевдяглась у домашній одяг, зав’язала волосся в жмут і пішла набирати воду в миску. Потім помила підлогу, прибрала всюди павутиння, вкотре згадала, що маю алергію на пил та встигла запихатись. Розклала речі з валізи, полізла на горище, знайшла купу дитячих іграшок, машинку для шиття, футляр зі старими марками та купу бабусиних рецептів. Закінчивши дослідну роботу, я примостилася на кріслі-гойдалці, дістала блокнот та вирішила записати план на завтра. Раптом пролунав стукіт у двері. Відчинивши, я побачила юнака років двадцяти з темним волоссям та карими очима. Він оглядав мене з деякою підозрою, хотів щось сказати, а потім змінився в обличчі, широко посміхнувся і з радістю маленького хлопчини промовив:
– Поліна?
– Юрко, – усміхнено мовила я. Я почала його обіймати.
– Я побачив, що хтось бродить садом бабусі Одарки і вирішив перевірити на всякий випадок. А тут ти, – відказав Юра.
– Я б запросила тебе, проте ще не привела тут усе до ладу, бо тільки-но почала, – ніяково помітила я.
– Розумію, навіть не думай переживати. А знаєш, приходь сьогодні до нас у гості, бабуся Надія зрадіє, побачивши тебе.
– Я б із радістю, але стільки ще роботи, – шукаючи відмовку, почала я.
– Нічого не хочу чути, ти йдеш, чекаю тебе о сьомій, – знову посміхнувшись, проговорив Юрко й пішов.
Так дивно, минуло стільки часу, а він навіть трішки не змінився.
Я причинила двері та повернулася до прибирання. Так минуло ще три години. Вдоволена результатом роботи, я відкрила шафу й почала обирати, що вдягну. Зупинилася на витонченій приталеній легкій багряній сукні й чорних босоніжках. Волосся я заплела в мальвінку, трохи припудрила обличчя, ще раз оглянула себе в дзеркалі й вдоволена вирішила трохи прогулятися. Теплий вітер огортав, ніби м’яке марево, синє небо заполонили яскраво-червоні хмари, де-не-де кольори почали зливатися й у своїй незупинній боротьбі утворювали рожево-багряні мазки фарби на велетенському куполі людських думок.
З дитинства нас привчають вірити в чудеса. Батьки розповідають нам добрі казки, ми читаємо книги й дивимось фільми зі щасливим фіналом. А коли дорослішаємо – продовжуємо вірити, що в найтяжчий момент обов’язково трапиться диво. Утім диву не накажеш. А іноді воно настає саме тоді, коли здається, що твоя казка дійшла свого логічного кінця. Важливо розуміти, що, якщо диво не трапилось,– ти сам не дуже цього хотів. І можливо, тоді необхідно писати казку самому.
– Ти вже тут! Проходь, – гукнув здалеку знайомий силует.
Я й не помітила, як подолала пів кварталу, і вже підходила до паркану знайомої з дитинства хатинки з нещодавно відремонтованим сараєм та курами на подвір’ї.
– У тебе обличчя, наче ти снігову людину побачила десь у горах, – саркастично підмітив Юрко.
– Ти як завжди жартуєш. Звісно, я так дивлюсь, бо не бачила їх у, так би мовити, дикій природі вже років сім, – пихато відповіла я, й ми разом хихикнули.
З кухні почав доноситись приємний аромат смачних домашніх налисників.
– Пішли. Уже всі зібралися.
– Усі? – здивувалася я.
– Я хіба не попередив? Тут друзі дитинства.
Я одразу якось знітилась, навіть не знаю чому. Зазвичай я вправно маскую свою невпевненість у нових компаніях, а тут зустріч із людьми, які знають мене з дитинства. Що може бути «краще», подумала я і, набравши повітря в груди, увійшла в невеличкий коридор.
– Поліночко. Як я рада. Ти така красуня, не пізнала б тебе, якби не Юра, – обізвався знайомий голос і через хвилину перед дверима кухні з’явилася бабуся Надія.
– Я так рада вас бачити, – почала я, але не встигла доказати, бо старенькі натруджені руки вже затисли мене в обіймах.
– Ти, певно, тільки приїхала й не поїла, як завжди?
Я винувато опустила очі на вифарбувану в червоний підлогу.
– Як завжди. Я ж дивлюсь, ти як та трісочка. Біжи швидко до столу, – промовила бабуся і провела мене до вітальні представляти всім гостям. – Це Марина, дружина Юрка. А інших сподіваюсь ти й без представлення пам’ятаєш.
Оглянувши милу дівчину з косою по пояс, яку мені представили Мариною, я перевела погляд на інших. І виявила, що і справді знайома з іншими присутніми. За столом зібралися Марк – брат Марини, який приїхав з Івано- Франківську до сестри, моя найкраща подруга Олеся, з якою щоліта ми проводили майже увесь час разом, та Іван – друг Юрка.
Я сіла біля Олесі й одразу ж міцно її обійняла. Вона, як завжди, мило мені посміхнулась, проте її погляд мені чомусь видався притупленим. Можливо, це лише через довгі роки, які ми не бачились. Через кілька хвилин балачок про те, хто, як і звідки тут опинився, бабуся Надія та Марина почали накривати на стіл. Винесли мариновані огірки та помідори, шпроти, відварену картопельку, запечену курку, налисники й деруни. Юрко приніс квасу та горілки. Утім я одразу відмовилася від чарки, а інші трохи пригубили. І почали базікати про різне. Як розповіла мені Олеся, вона вже майже рік одружена з Іваном. А Юрко розповів, як два роки тому, під час навчання в київському університеті познайомився з майбутньою дружиною та по голову загруз у коханні до молодої та розумної відмінниці його курсу. Марина виявилася дуже милою та приємною дівчиною, і слухаючи її короткі доповнення до розповіді чоловіка, я потайки раділа, що Юрко все-таки знайшов собі кохану по серцю. Коли всі нагальні історії були розказані, хлопці пішли на перекур і полишили нас для дівочих теревень. На вулиці вже смеркало, тому бабуся Надія почала розповідати нам історії селища, дивні, містичні та незбагненно цікаві одночасно.
– Під час війни мати моя, Марія, допомагала партизанам, годувала їх, хліб носила, інколи відправляла мною, мені тоді було 5–6 рочків, і німці часто дітей не чіпали, тому можна було легко передати якусь звістку партизанам, а очолював місцевих повстанців письменник Кузьма Гриб, він тоді викладав у нашому селі. А вже під кінець війни, десь в 1944 році, коли в селі не було, що їсти (тотальне спустошення після німців), Кузьма Гриб забрав мою маму й мене до Києва. Ми жили, до речі, на Подолі. А ще пам'ятаю, як вони з цим письменником ховали книги у вулики (насправді Поділ виглядав раніше як звичайне село – корови, городи, господарство), щоби ніякі представники радянського уряду не могли знищити «ідеологічно шкідливі твори». Насправді ці книги – проста класика, Шекспір, Гете тощо. Лишень видані дореволюційного, ну а все, шо за царя – це ж погано.
А ще в нас у селі відьма, кажуть, була, що справді привороти й одвороти робила. До неї з усього району їздили, а інші боялися. Так от, одного разу діти гуляли біля її хати, й одну дівчинку вона заманила до себе, а потім, коли дівчинка повернулася додому, то її мати побачила, що на її голові був вистрежений хрест, великий, із залисинами. По сільським міркам її життя не вдалося, були якісь ухажори, але вона так і не вийшла заміж, ну ця дівчинка, ну, а коли ця відьма помирала, то довелося знімати дах, бо дуже мучилася й не могла померти. Кажуть, що так помирають тільки темні відьми.
– У вас завжди купа цікавих історій напоготові, – помітила Олеся.
– А як інакше ж. Уже 70 років живу на цьому світі. Стільки всього бачила. І дуже рада, що ви, мої любі, знаєте про всі ці події лише з розповідей. Бо ж страшно то було, – задумливо мовила бабуся Надія та трохи зажурилася.
– Давайте я приберу, – запропонувала я, щоби якось її розважити.
– Так, зробимо чаю та пригощу вас солоденьким.
На маленькій плиті  року я нагріла воду, залила в білі керамічні чашечки з квіточками, поклала до кожної пакетик із чорним чаєм Ліптон і по черзі перенесла їх до вітальні. Там уже прибрали їжу, і на білу скатертинку почали ставити солодощі: пиріжки та цукерочки.
Хлопці повернулися, і ми уже майже в тиші випили чаю під бубоніння цикади. Об одинадцятій, трохи втомлені та щасливі, гості почали розходитись.
– Мариночко, ти не проти, якщо я проведу Ліну додому? – запитав Юрко в дружини. Вона погодилась, поцілувала його в щоку та пішла прибирати зі столу.
У цей момент я ніби відчула чийсь погляд, оглянулась і побачила, як Ваня підходить до мене:
– Ти зовсім не змінилась. Така ж красуня, як і сім років тому.
– Дякую. А ти відростив собі бороду, – віджартувалась я.
– Так і є, – усміхнувся він. – Нам ще стільки всього треба обговорити.
– Я тут затримаюсь трохи. Тож час є.
– Тепер я тебе не втрачу, – посміявся Іван і відійшов.
– Пішли, пропажа, – поправляючи куртку, мовив Юрко.
Ми з усіма попрощалися і вийшли на ганок.
– Знаєш, я попервах думав, що ти посерйознішала.Проте зараз розумію, що швидше за все ти зовсім не змінилася.
– Ти правий. Робота творча, доводиться багато спілкуватися. І, на жаль, часто доводиться надягати маски. Я й сама не думала, що можу так щиро сміятися. Проте твої жарти не лишають вибору.
– Дивно, але наша дружба якась нескінченна. Скільки б років ми не бачилися – при зустрічі все одно спілкуємось так, ніби й не розставалися.
– І я це дуже ціную. Правда, – щиро сказала я.
– До речі, ти так і не розповіла, що там на особистому фронті.
– Нічого. Працюю й тільки.
– А півтора року тому ти говорила інакше…
– Ти ще це пам’ятаєш?
– Не кожного дня подруга закохується.
– Так, я і справді закохалася. А потім усе змінилось. Знаєш, як це все буває. Банально. Його запросили працювати за кордон. А я сказала, що не хочу їхати з України. Було боляче. Пам’ятаю цей момент, коли я стояла в аеропорті, дивилася в його очі. Він казав, що буде чекати, а я відповіла, що не хочу його тримати. Потрібно було сказати щось ще, якісь дуже важливі слова, але на розум нічого не спадало. Серце було переповнене, і потрібно було обов'язково поділитися всім, що в ньому накопичилося, але висловити свої почуття я не могла.
– Так шкода, що не вийшло. У житті часто так буває. Прощаючись, люди розлучаються назавжди. Їх навіки розділяє невисловлене, найголовніше, – мовив Юра.
Решту дороги ми йшли мовчки. Уже біля мого дому він знов заговорив:
– Я радий, що ти приїхала. Це правильне рішення.
– Я також рада, – втомлено посміхнулась я.
Приємна втома повністю полонила мене, як тільки я торкнулася головою пір’яної подушки.