Поклик відчаю

Розділ 2

Мері сиділа на підвіконні та виглядала на вулицю, намагаючись розгледіти хоч щось.
       Проливний дощ. Ліхтарі, що неохоче освітлювали людні вулиці містечка. Скільки Мері не вдивлялася — не могла нікого побачити. Але здогадувалася, що надворі, можливо, вузенькими дорогами прошмигували автомобілі, а коло них сновигали поодинокі люди, що куталися у свої пальта та тримали над головами парасолі. А ще мали похмурі міни.
       Як і Мері зараз.
       Вона заливалася гіркими сльозами.
       Все через однокласників. Через Кароліну. До неї знову лізли. Смикали. Обзивали та били.
       Вона приклала лід до двох свіжих синців. Терпіла гострий біль, який віддавався по всій нозі. Їй поставили підніжку на сходах і вона сильно забилася об металеві перила ... На щастя, летіла недалеко — лише три сходинки.
       Вона ненавидить школу.
       Дійсно ненавидить. Хоча хто любить ту школу?
        В особистому житті все було ще важче.  Її не сприймали на повному серйозі. Ніколи.
  Мері не могла пояснити чому. Але мала здогадки.
       Вона просто дивна. От і все. А ще ,можливо, щось наробила коли була в молодших класах. Щось, що запам’яталося її однокласникам. Але не їй. Останні кілька років вона намагалася стати «привидом.»
       «Але ж можна було пробачити мою дивину та почати мене сприймати…»
       Мері обійняла себе руками ще міцніше.
       Останні два дні минули важко.
       Дмитро знову смикав своїми жирними та масними руками її кучері.
       Як ніби ненароком пролив свій суп на неї та довелося ходити у кусючому, доволі пошарпаному, зеленому светрі Марти (вона його майже завжди носить), який на неї добряче таки завеликий.
       Як на трудовому навчанні перед Мері стояла Евеліна та наставляла на неї довгу гострющу голку, погрожуючи,  що виколе їй очі.
       Це сумно, боляче та ще й страшно. А якщо Евелінина рука дійсно смикнеться та покалічить ?
      Вона все пам’ятає. І  те «все» назавжди закарбувалося у її голові.
        Мері багато раз пробувала з цим покінчити.
      То намагалась покинути цей світ. То потрапити у світ щасливої неправди. Деколи навіть зважувалася на відчайдушні кроки: висувала своє обурення перед однокласниками та просила аби її облишили. Навіть пропонувала робити домашнє завдання в обмін на спокій.
       Деякий час їй це вдавалося, але потім однокласникам набридло.
       Її не цікавило ні навчання, ні все, що з ним пов’язане.
       Частково бажання вчитися відбили батьки, коли згадали про свою дитину та взялися за її виховання.
       Хоча вихованням це назвати було важко. Її сім’я хвилювалася тільки за оцінки та сварила дівчинку за трохи гірші «показники знань».
       А вона... Вона переважно подумки мандрувала десь у небесах, не слухаючи вчителів.
      Також її сильно дратував та не давав зосередитися величезний натовп, який мерзенно насідав на неї.
   Їй було важко висловлювати власні думки. Їй-то навіть не давали цього робити. 
       Як якийсь вчитель щось питав, їй спершу потрібно було отримати стусана від Марти. Незграбно встати перед всім класом. А тільки потім — пробурмотіти якусь відповідь під недобрі смішки.
       Здавалося, підняти настрій цим ідіотам міг лише виклик Мері до дошки.
       Також їй здавалося,  ніби вчителі це роблять навмисно, бо також хочуть по насміхатися з туго тямущої дівчинки.
        Мері тихенько схлипнула.
       У її голові зринув один спогад.
       Після тої події, після тих безсонних ночей, коли вона думала чи могла щось змінити, пообіцяла що забуде цю пригоду.
       Але не забула.
     Весна. Приблизно 3-4 клас.
Сонце розтоплювало сніг, а з землі пробивалися підсніжники. Вона йшла тоді зі школи. 
Та раптово її схопив якийсь старшокласник. Затягнув за гараж, а вона навіть не спромоглася скрикнути од переляку. Хоча він все одно закривав їй рота рукою. Тоді з-за його спини вийшла Кароліна. Її усмішка та вираз обличчя запам’ятався надовго. Вона єхидно посміхалася. Їй було приємно дивитися як Мері тримали. Подобалося бачити той страх у очах. Тоді підійшла та дала кілька ляпасів.
   А потім...
         Шибеник дістав одну цигарку та підпалив її,  приклавши до її руки.
  Так боліло…
   Обпекло. Дуже сильно обпекло. Хотілося вищати наче недорізана свиня. Тоді він повторив свої рухи.
      А опісля вона , напевно, зомліла. Бо коли прокинулася -лежала,  згорнувшись калачиком, притулившись спиною до холодної стінки гаража та замастившись ґрунтом. А сонце хилилося до обрію. Ні Кароліни, ні того хлопця не було. Батьки були дуже люті. Побили, накричали, та сказали що відправлять до бабусі… Вона мертва.
       Мері оглянула свої руки, на яких лишилися шрами від цигарок.
      «Можливо, дійсно варто піти за бабусею? Тільки якою? Вони обидві лежать у могилі».