Поклик відчаю

Розділ 1

Вони тиснули, давили з усіх боків. Вона намагалася пробитися крізь них, крізь їхні гострі слова, але тільки вдарялася об холодну стіну. Їхній сміх ніби пробивав у ній тисячу дірок.
Сльози засліплювали. Раптом щось змінилося... Щось, що приходить після довгого відчаю...

Мері йшла швидкими кроками по вулиці.
Вже тоді, у шкільному дворі, вона з відразою уявляла собі ті неприємні світло-жовті стіни, невпинні дитячі балачки та нестерпний гомін, гомін, гомін...

3 вікна потрібного їй кабінету хтось визирнув. Дівчинка здригнулася. Непевно зайшла у хол. По обидва боки – коридор, а посередині – круті сходи, над якими висів портрет огрядного чоловіка. Про нього точно розповідали на уроках історії, але що саме... Хто його зна...

Поглинута роздумами, Мері i не помітила, як коридор наповнився учнями. Перед потрібним їй кабінетом обережно причинила двері та, потрапивши усередину, пішла до своєї парти. Як на зло, вона була присунута до найдальшого кутка.
— Ей, куди преш? – хтось сильно схопив дівчинку за волосся та смикнув.
— Ой, та це Маруська!
— Я Мері.
— Та хто тебе питає? Будь хоч Петром.
Ззаду хтось засміявся. Мері повернулася та, побачивши Кароліну, скривилася... Яка ж вона гидка! Хоча одразу так i не скажеш. Акуратно перев'язане світле волосся, елегантні, відточені рухи, гострі риси обличчя... Навіть погляд, яким та пронизувала Мері... Було у ньому щось таке, що змушувало ніяковіти.
Але для Мері все одно залишалося загадкою, чому Кароліну так любили. Мері не була гіршою за неї ніскілечки. Навіть мала дещо своє.

Вартувало Кароліні вимовити один із жартів під підбурливі смішки натовпу – тендітна ляльковість образу у той же час безслідно щезала. Евеліна та Дмитро, що не відходили від Кароліни, у той же момент загеготіли. Такі ж настирні, як п'явки. Ці троє підбурювали весь клас проти неї.
Діма приблизився до Мері, від чого та відразу почула сморід поту та тютюну. Грубими руками він потріпав її сплутані пасма. Гидкий, нікому не потрібний. «Напевне, через свою сліпу прив'язаність до тієї гадюки так вперто захищає її» – думалось Мері весь час, коли гляділа на його перекошену мордяку. Аж раптом до стійкого запаху поту додався запах дешевих парфумів.
Евеліна... Як казали інші в неї за спиною (навіть сама Кароліна) – «дівча, що старалося косити під восьмикласницю». Наче та модель з вицвілих сторінок запиленого журналу. Смуглява, з темним, на кінчиках пофарбоване в червоний волоссям, у застарілому одязі. Стоячи за широкою спиною Діми, Евеліна лиш глузливо примружувалась, задерши гостре підборіддя.
Різким поштовхом Дмитро відтягнув Мері від Кароліни, склав пальці в кулак та промовив:
— Ще раз посмієш огризнутися то отри...
Що вона отримає, Мері вже не дочула.
Їхню розмову перервав дзвінок на урок.