Чомусь

Джей сидів у кріслі у вітальні та витріщався на стелю, важко зітхаючи. Його піджак висів на бильці крісла, а цокання годинника випробовувало його терпіння. Він вкотре зітхнув та затиснув своє перенісся.

Навіщо він тільки пішов за тим хлопцем Коулом? Але, у його захист, той ніндзя мав величезну силу в руках, і скоріше просто потягнув його за собою з Адміністрації. Просто з робочого місця! І як йому тепер туди повернутися? Ох, премії йому тепер точно не чекати...

Джей спустився по спинці крісла та майже розлігся на ньому. Він вкотре оглядав цю вітальню, яку, за словами Коула, він мав згадати, як і взагалі весь цей Монастир. Але нічогісінько не відгукувалося. Проте, чесно кажучи, усі ці нові обличчя видавалися... не чужими.

Джей сперся на свої коліна та відвів погляд у кут кімнати.

Якщо чесно... частково... Джей дозволив Коулу забрати себе. Він дозволив це, бо, як не крути, які б підвищення та премії не отримував Волкер, він був... самотнім. І тут з'являється парубок, нехай дивно одягнений, але заявляє, що він його найкращий друг і що він, та ще люди, шукали його з початку Злиття. Звісно, кожна людина з нормально розвиненим інстинктом самозбереження не повірить незнайомій людині з подібними заявками, але чомусь... цей Коул звучав досить переконливо і щось, чого Джей не відчував ніколи, змусило його хоча б прислухатися до слів чорноволосого. Проте, він і помітити не встиг, як за Коулом прибігла охорона і той, без задньої думки, просто закинув Джея на плече та почав тікати. Ну, кому таке сподобається!

І ось, він привів його у якийсь монастир на горі і сказав, що це їхній дім. Джей, хоч і бачив цю будівлю вперше, але не міг не відмітити, що від місця віяло спокоєм.

На зустріч їм вибіг якийсь білявий юнак, ніндроїд та розміром з людину говоряча жаба. Перші двоє незнайомців обійняли його, але Джей лише здивовано на них глянув. Тоді Коул відвів їх у сторонку та щось прошепотів.

«...втратив пам'ять...» - це єдине, що розчув Джей і закотив свої очі. Чорнявий втирав йому це з першої хвилини: «Ти все забув, ти все забув». Та нічого він не забув! Мабуть.

Тоді, увагу Джея привернула світлина, яка стояла на дворі та біля якої стояла свічка та чашка чаю. На фото був зображений якийсь дід з дуже довгою бородою. Дивлячись на нього Джей чомусь почав... сумувати.