Стрімер. Довга Дорога до Дому

Розділ 75.

Але руни працювали. Я заніс ногу над порогом, але переступити без дозволу не міг. Стара суккуб на інвалідному візку оглянула мене згори донизу. Зупинила погляд куксі. Тоді відʼїхала на два кроки.

- Запрошую.

Невидима стіна зникла і я зміг перейти через поріг. Зачинив двері.

- Паскудно виглядаєш, Владе.
- Це тимчасово.

Мерея знизала плечима.

- Життя теж тимчасове. В тебе всі шанси це відчути.

Захотілось скинути стару з інвалідного крісла. Випатрати її та випити. А тоді розтрощити ногою череп. Можливо колись я так і зроблю.

- Ти обісрався, юний Цепеше.

Мерея розчинилась в повітрі. Тепер її голос лунав з кімнати.

Атмосфера відрізнялась від її старого магазину. На стінах старі вінтажні лампи. Під ногами затріщав паркет. Щось було  у вікторіанському стилі. Пройшов за нею в кімнату. Тут меблів було мало. І не було стільців. Мереї вони не потрібні. Її візок спритно обʼїжджав усі перешкоди. А коли не міг, вона просто розчинялась і переносилась попри щось.

- Я завжди хотів поцікавитись, як ти це робиш? — пішов за нею. — Оці твої фокуси з переміщенням...
- Люди називають це телепортацією.
- Я не буду повторювати їхні дурниці.

Суккуб дивно глянула на мене. Не відповість.

- Я колишній бойовий медик. Рятувала поранених під час війни, — тихо почала. — Там, де хмарочоси на третій сірій. А, та що казати, ти ж не був там.

Не був. Мене тоді не було на світі.

- Мисливці обстрілювали нашу вулицю. Вибивали нас. А тоді сталась аномалія. Не знаю, чому, може близько до місця розлому. Просто сталась. Багато чого тоді сталось. Прокинулась я з перебитим хребтом. Але це тут. В іншій реальності я не прокинулась. А ще в одній мене це минуло. Я просто переходжу. Та й то з обмеженими можливостями. Ніби локальний розлом.
- Тобто?
- Цепеше, люди не зʼявились з окремої планети. І ми теж не прийшли невідомо звідки. Це квантова механіка. Але що тобі розповідати. 
- Спробуй просто.
- Я не зникаю і не зʼявляюсь. Моє тіло не розпадається на атоми та складається знову. Це швидше як у джинів. Просто по іншому.
- Я думав, це як в мене, просто...

Дарма запитав. Не був би в такій ситуації, може б й присвятив цьому час.

- Ти вампір. Нащадок носферату. Твоє тіло зливається з тінями, але ти не зникаєш в темряві. Оптична ілюзія, фокус для нерозумних.

Це правда. Тільки ось ці фокуси закінчились.

- Чому ти прийшов? — врешті запитала Мерея. — Аніки тут немає.
- Знаю без тебе. Її коханого поховали в закритому гробу.
- Орест був всього лише розмінною монетою. Аніка це переживе. З часом.

Якщо взагалі переживе третю сіру. Знав я тоді, що не можна дозволити їй піти. Все ще не розумію, що вона знайшла в мисливці.

- Ти по неї зібрався?
- З цим? — показав куксу. — Мені потрібно перебути день. І вирішити, що робити далі.
- Тобі потрібна кров, Цепеше, — сказала Мерея. — Скільки ти не харчувався нормально?

Знизав плечима. Ще б я сам це памʼятав. Ото мої кузени й кузини посміються. Однорукий здичавілий вампір.

Але я не дам їм такої нагоди. Я розчавлю їх. І Гангрелів. Усю червону зону!

- Тобі б заспокоїтись, — Мерея ніби читала мої емоції. — Воно десь так і відбувається. Звір бере гору через лють. Спускайся в підвал, побудеш там. А я придумаю, що можна вдіяти.