Зігрій мене

Лише коли завмирає світло

Легко бути слабким.

Жити в повному невіданні, пропускати все крізь вуха, грати в мовчанку та хованки від правди. Легко бути таким – у  бездоганному, індиферентному спокої, а головне – не обізнаним.

Ось тільки боротись нелегко.

— Ти як? Як справи із кафе?

— Та якось ніяк. — відповідає тьмяно Хьонджин, затягуючись димом і блаженно видихаючи його, коли не сильно закидає голову. — Начальство тисне. Мінхо геть сумний який ходить, не бачиш?

Запах цигарок клубочиться поруч із Хьонджином, коли той повертає голову до Фелікса.

— Я за Мінхо не спостерігаю. —  схиляє голову Фелікс. — А ось за тобою так. Щось трапилося?

Хьонджин трохи зависає рукою. В
А потім відмирає, швидко ляскаючи віями.

— Та прилетіло до сусіднього будинку вчора, ти, мабуть, вже бачив. О другій годині ночі. Вікна дивом уціліли. А от люстра на кухні – ні. Але це нічого.

— Головне, що ти живий.

— Та й що з того? — Хьонджин нахиляється корпусом, спершись ліктями на коліна. Струснув волоссям, але вітер все одно зробив так, щоб воно закривало йому об'єктив чорновою пеленою. — Інші ж помирають. До сих пір.

Косяк догоряє в руках. Вистачить ще на три рази, якщо не менше. На різнокольорових плитках доріжки виблискує під холодним промінцем зорі розмитий шар ожеледиці. Світанок — тихий і в своїй манері спокійний, не віщує лиха. Здається навіть, що все буде добре.

Обов'язково буде, навіть якщо надія вже давно вичерпалася і сховалася під каменем у склепі.

На світанку непомітно думається, відчутно хочеться мріяти, теоретично і ... метафорично: нічого у світі катастрофічного не відбувається. Поки ковзає світанок коробками-будинками. Вона, ця неприємна війна — густий міраж. Думається так багатьом, але винятком у своїй подобі завжди є Хьонджин.

У тіні на сходах у якомусь під'їзді біля кафе Гірький сховалася відносно велика миша — у неї безпринципно залиті кров'ю очі.

Від чого?

Несправедливість — це її вина.

У тіні на сходах у п'ять сходинок Фелікс витягає затеклі ноги.

— Я також практично не можу вплинути на цю ситуацію. І це нормально. Ну, як нормально... Не треба себе за це докоряти. — видихає Фелікс, нервово бавлячись своїми бейджиками на болотяній сумці-контейнері.— У всіх свої життєві лінії. І нікому не вирішити, коли вони мають обірватися.