Ван Піс новела: Ло

Глава 2 - Частина 3

Коли ми залишали місто, здавалося, що городяни проводжають нас. Так само, як і вранці, баггі, видавши потужний рев, помчав уперед. Його звук змушував мене почуватися дивно.

- Ух-х, стільки всього за сьогоднішній день сталося. Моє старе тіло змогло це пережити. Але послухайте сюди, шибеники! Головне дійство почнеться завтра! Як слід виконувати і роботу, доручену мною, і роботу в місті - це вам не веселощі якісь! А коли втратите пильність і будете ворон рахувати - скуштуєте мого кулака!

Ми всі відповіли йому згодою.

Однак ми неабияк втомилися, нібито не стільки наші тіла, скільки сам розум зносився. Зустрівшись із багатьма людьми, ми спілкувалися з ними, чого до цього не робили, тож це було не дивно.

І все ж це почуття не було поганим.

- Слухай, Вольфе.

- М? Чого тобі, Бепо?

Несподівано Бепо заговорив.

- Той поліцейський уже про це говорив, але хіба ти не хочеш жити в місті? Усі тебе дуже поважають, та й робити покупки так було б простіше, чи не так? Життя в місті для тебе сповнене плюсів.

- Я вже казав. Мені подобається жити поза містом. І насамперед - що, як під час моїх експериментів станеться вибух? Навіть більше... Ай, гаразд. Так чи інакше, мені краще не жити в цьому місті.

Останню фразу він пробурмотів із деяким почуттям смутку, що не було схоже на нього, і ми більше не намагалися розпитувати його про це. Як у мене, Бепо, Шачі, Пенгвіна, так і у Вольфа напевно було в минулому щось, що й зараз лежить тягарем на серці. Безумовно, було б неправильно насильно випитувати в нього ці думки.

- А-але!.. - вигукнув із задніх місць Пенгвін, - Я так радий, що ти допоміг нам! Від самого початку мені було страшно, і все ж... Завдяки тобі, Вольфе, я зрозумів, що серед і дорослих є ті, кому можна довіряти!

- Я теж зрозумів це. - продовжив за нього Шачі, - Відтоді, як ми почали жити разом, я вдавав, що про все забув, але насправді я непокоївся про те, що колись нас повернуть назад до тітки й дядька. Але!.. Ти старався заради нас, і тепер усе гаразд! Дякую!

Вольф почервонів, коли почув це і, на якусь мить поворухнувши губами, пробурмотів:

- Хех, усе просто - це "віддай-візьми".

***

Наше життя стало досить насиченим. Вранці Вольф відвозив нас у місто на створеному ним електромобілі (якому він намагався дати ім'я "Суперкомета", але ми одностайно висловилися проти), і після того, як усі закінчували свою роботу, ми вирушали додому. Потім ми займалися готуванням і пранням, а також, залежно від того, який був день, ми працювали на городі або допомагали Вольфу з його винаходами. І, хоча одне лише це було доволі важко, нам вдавалося викроїти достатній час на навчання і тренування.