Сонячне проміння

Сонце

Мінхо завжди боявся мати слабкості, але Джісон з своєю сяючою усмішкою, теплими руками і м'якими вустами нею став. Лі знав, що у нього багато недругів, як і те, що вони прийдуть помститися за давні образи, відомі лише їм. Тому з кожним, проведеним разом з Ханом, днем його тривога зростала з неймовірною силою. І якби хлопець не старався себе заспокоїти, нічого не виходило.

- Перетвори мене та й кінець, - обурюється Джісон, обіймаючи Хо міцніше, - Тоді я матиму таку саму силу, як і ти, та зможу себе захистити, якщо мені загрожуватиме небезпека.

- Я вже казав тобі...

- Гаразд, давай не будемо, бо зараз знову посваримось, - він ще більше заривається в обійми коханого, поки той наспівує йому тиху колискову.

Як відомо наші найгірші страхи можуть втілилися в життя, бо слова і думки матеріальні. Тому Лі намагався не думати про погане. Всіма силами намагався. Сьогодні день народження Джісона, і Мінхо старається повернутись додому, якнайшвидше, та нав'язливе неначе набридлива муха, відчуття страху б'ється в його холодній душі. Автомобіль мчить пустим шосе, бо Лі все сильніше втискає педаль газу в підлогу. Джісон не відповідає. Він звісно може спати, все-таки середина ночі.

- Хані, - Хо вривається до їхнього будинку та перше, що бачить сліди крові, у коридорі, - Джісоне?! - паніка накриває з головою, але тіло діє на інстинктах. Він заходить у спальню, щоб побачити двох вампірів, які нависають над ледь живим хлопцем.

- Відійдіть від нього, - шепоче на межі чутності та робить різкий випад у бік нападників швидше, ніж вони встигають щось зрозуміти. Мінхо ламає кістки одну за одною, швидко та не чіпаючи їх руками. Але він припускається помилки, коли кидає погляд на Хана, і пропускає удар. На його обличчі розповзається огидний шрам, але той хто атакував хлопця – мертвий. Його, вже не живе, серце розірвалось, бо лише Мінхо міг забирати вампірські життя. Тому зараз замість тіл лежать дві купки попелу, який зовсім скоро розвіється.

- Коханий, Хані, - він стає навколішки біля парубка, що ледь дихає.

- Я кохаю тебе, - гладить рукою по щоці, стираючи сльози, що градом скочуться по блідих щоках.

- Будь ласка, не заплющуй очей, я зараз викличу швидку і все буде...

- Вони... не встигнуть... - йому важко розмовляти, - Перетвори мене...

- Я ніколи цього не робив! Я боюсь зробити, щось не так, - кричить у відчаї Лі, але іншого виходу справді немає. Життя Джісона, тікає неначе пісок через пальці.

- Це буде боляче, - схлипує Хо, та кусає шию Хана. Солодка кров заповнює його рот, та Лі вміє себе контролювати. Він п'є її, випускаючи у рану отруту, яка повинна подарувати Джісону вічне життя. Хлопець відсторонюється та вдивляється в обличчя Хана, але нічого не відбувається. Лі чекає, бо знає, що цей процес не триває кілька секунд. Ось минає хвилин десять, і брюнет глибоко вдихнувши розплющує очі.

- Боже, Мінхо, тобі вдалось, - він ридає на плечі юнака, який лише гладить його по спині заспокоюючи.

- Пробач, що не прийшов вчасно, і ці виродки, встигли нашкодити тобі, - Лі цілує мокрі від сліз щоки.

- Чекай, а де вони? - здивовано кліпає очима, роззираючись навкруги.

- Оці гірки пилу, - киває головою у їхній бік.

- Ти це з ними зробив? - обережно питає Хан, а Лі починає хвилюватись, що злякав хлопця.

- Так, але вони прийшли і зашкодили тобі, тому я розправився з ними...

- Я теж тепер так можу? - його очі горять цікавістю, а в Мінхо виникає примарна думка, що Хан аж занадто захоплений.

- Тебе не лякає моя сила? Я буквально вбив безсмертних вампірів.

- Вони першими прийшли, сам казав! От і поплатились. Тільки глянь, що вони зробили з твоїм прекрасним личком, - Джісон акуратно проводить пальцями біля рани, а вона затягується, - Ой, любий, я тебе зцілив!

- Що?! - Мінхо вирячується на юнака, який ніяково сміється.

- Воно само...

- Цього не може бути! Якщо я віддав тобі частинку своєї отрути то і відповідно силу теж! І вона, явно, не зцілююча, - Лі все ще з підозрою дивиться на Хана, який геть нічого не розуміє.

- Я не знаю чому. Може це якийсь збій системи, - він сміється цілуючи Хо, тож тепер ми житимемо вічно, і ти вже нікуди від мене не дінешся Лі Мінхо.

- Звучить, як погроза, Хан Джісоне.

Просто в роду Джісона теж потоптались вампіри, але він цього не знає, лише ми з вами😉

Минає, ще п'ять років, і хлопці святкують свою другу річницю весілля. Мінхо запропонував піти прогулятися туди, де у них було перше побачення, а Джісон був всіма руками і ногами за.

- Сьогодні повний місяць, так гарно, - тягне Хан.

- Ти чув про те, що Місяць сяє, так яскраво, завдяки сонячному промінню, тож будеш моїм сонцем Хан Джісон? - геть неочікувано каже Лі, а брюнет лиш сміється.

- Звісно, тільки, якщо ти не даш мені згаснути, - легкий поцілунок переростає у палкий.

- Ніколи, любий.

Кінець~♡