Обійми мене після снігопаду

Снігопад і чорний кіт

- Ваша Високосте, куди Ви тікаєте? У Вас зараз урок чарів.

Серед світлих стін замку дуже вирізнялась дівчина, вбрана в чорну сукню, з милими собачими вухами і хвостиком. Вона бігла, намагаючись догнати юнака, що ні на мить не сповільнив крок. Невелика корона прикрашала його голову, а біле-біле вбрання на ньому було вишитим золотом - будь хто міг здогадатись, що це принц. Та про королівське походження говорив не стільки одяг, скільки його рівна осанка та горді кроки, якими він розрізав повітря.

- Лілі, будь другом, якщо хтось запитає, скажи, що не знаєш, де я. - юнак повернувся до дівчини лицем і посміхнувся.

- Ваше Високосте, я не можу цього зробити, особливо, якщо запитає король. Я не можу обманювати короля.

- Лілі, зараз біля нас нікого немає, називай мене просто Синміном, ми все ще друзі дитинства. Будь ласка, придумай щось, Чан казав, що в нього нещодавно кішка народила, хочу подивитись на кошенят.

- Ти хочеш причарувати тварин? Вони ж ще маленькі - Лілі склала руки на боки і сердито подивилась у сторону принца.

- Та не збираюсь я їх причаровувати, я хотів просто подивитись, кошенята ж такі милі.

- Ладно, біжи, я щось придумаю.

- Ти найкраща, Лілі.

- Це тобі повезло, що я напів собака - занадто вірна. Була б котом, дідька з лисого ти пішов би. - та її вже не слухали - Синмін вже давно сховався за замковими коридорами.

І принц побіг, злітав сходів, старався втекти якомога швидше й тихіше. Лише кілька прольотів сходів, кілька коридорів і Синмін нарешті біля тих самих дверей комори, за якими він знову побачить сонце. Та спочатку потрібно було змінити одяг, який був зарання схований в цій кімнаті під половицею. Знявши своє біле, вишите золотом, вбрання та корону, Синмін заховав їх під тією ж половицею та натягнув звичайний темний костюм, який Лілі колись купила йому на ринку, у схожих часто можна було побачити юнаків на вулицях призамкового міста. Принц натянув капюшон на голову і вже з надією відкрив двері. Однак за ними сонця не було, та посмішка на обличчі засіяла так, як ніколи раніше. Сніг. На вулиці сніжило. Всі доми, лавки, крамниці - все вкрито білим, а пухкі сніжинки падали на обличчя принца і руки, які він виставив, намагаючись зловити. Це було прекрасно. В королівстві рідко можна було побачити цю красу зими, і, хоч уже був лютий, це перший сніг цього року та, мабуть, і декількох минулих. Синмін хвилину просто насолоджувався видом, а потім згадав причину свого виходу з дому і побіг у сторону хатинки друга. Чан, друг принца, був місцевим лікарем, якого поважали всі жителі призамкового міста, тож домівку знав кожен. Там часто можна було побачити багато людей, які намагались підлеститися до власника. Хоча сам Чан ніколи не прагнув до розкішного життя: його дім не був великим чи дорого прикрашеним - він лише був чистим і затишним для самого Чана та його близьких; також ніколи не просив плату за свою роботу, та відмовлятись від неї не смів. Тож Синмін довіряв Чану. Як нікому більше довіряв, навіть Лілі не мала такого рівня, хоч і була з ним усе життя.