Степова князівна у льодах

Частина 2

— Як Ваші справи? — Поцікавилась та сама незнайомка в чорному, коли несподівано з'явилась на порозі. — Нічого не бракує?

Аня, яка вже кілька днів нудилась наодинці в темній, хоч і теплій та комфортній кімнаті, скочила на ноги. Явно швидше, ніж варто було, бо незнайомка ледь помітно, але потягнулась до меча. Але що вдієш, дівчина справді зраділа живій людині. Ну, демониці, та неважливо.

— Книги! — Виголосила. — Можна щось дістати?

— А ти знаєш вермонітове письмо? — Прозвучало з насмішкою.

— Ой, — Аня вмить скисла. — Ні, просто ти говориш центрально-людською, от я й подумала, що, може... Вибач.

Центрально-людська була штучною мовою, яка увібрала в себе шматочки з писемностей найбільших країн їхнього регіону та використовувалась для дипломатії, науки й ділового листування. Часто нею також видавали книги, які ставали досить популярними, щоб пропонувати їх на міжнародному ринку. Проте, звичайно ж, у кожного народу була власна мова, яку вони з любов'ю передавали від покоління до покоління.

— Думаєш, демони зберігають людські романчики, кожен з яких виставляє нас як не вбивцями, то просто злодюгами-поганцями?

І раптом Аня зрозуміла, що гостя справді знає про що говорить. Не інакше що їй до рук якось потрапляли "бестселери".

— То що ти ненавидиш більше "Золоту жоржину помсти", "Зламане ікло" чи "Діву занепалих демонів"?

З-під капюшона почулось гарчання. Проте, дівчина не сприйняла його на свій рахунок. Вона цілком чекала такої реакції — названі книги справді жахливі з багатьох причин.

— Якщо справді турбуєшся про моє благополуччя, то затримайся хоч на кілька хвилин, — продовжила, коли відповіді не слідувало. — Я втомилась говорити з он тим павучком під стелею, він надто мовчазний.

Демониця в чорному підвела голову, наче хотіла пересвідчитись, що павук — недостатня розвага для вкрай соціалізованої панянки. А тоді знову пройшла і сіла на ослінчик.

— "Тихе марево мертвих", — вимовила неголосно.

Аня вже ледь не сприйняла це як ще одну підколку або погрозу, аж раптом згадала. Була книга, яку так називали, друга з трилогії "Марево диких троянд". Дурнувата історія, яка оспівувала воєнні та романтичні походи одного з правителів королівства Мітори, однієї із «центральних країн». Нічого цікавого у тому псевдо-історичному романі не було, проте, за часів її дитинства він наробив трохи шуму красномовністю та яскравим описом сцен.