- О жерці!!!- радісно вигукнула я.
- О боги.... - змучено і з нотками прикрості сказав Домінік.
Ми стояли у центрі великого міста. Воно було повністю забите будинками стилю модерн. Як Токіо тільки не так багато вивісок і люди інші.
Мене не приголомшила краса і могутність міста - мене вразило те, що люди мали різне волосся, колір очей натуральний. І у всіх були різні риси. Інший колір шкіри. Всі відтінки тілесного.
Але якщо чесно, трохи після того, як я припинила їх роздивлятись, мені здалось, що вони всі на одне лице.
Я вдихнула повітря іншого континенту.
Різниці я не відчула. Пилюка, піт, запах їди.
Люди думають, що вони зараз відрізняються. Але навпаки вони відрізняються тільки минулим. Зараз у всіх єдине теперішнє.
Ого, тепер я перейняла здатність Домініка говорити, ніби я не належу цьому світу.
- Я й забув, що ти ніколи не була за кордоном.- промовив хлопець, який забрав у мене, в ступорі, свої рукавички.
Ми прибули у Атланту, зразу ж після Парижу, без яких- небуть "ускладнень" Тільки зупинялися по дорозі, щоб піти у туалет і перекусити.
Якщоб не новизна цього світу, я б звалилася на землю і почала її цілувати. А потім піти у фаст-фуд і нажертися, щоб відчути задоволення, і спокій.
- Вітаю у Атланті!! - не дуже радісно сказав опікун, розкинувши руки перед всім містом. Він, видно, сам дуже хотів відпочити після перельоту.
Сама хмарка-Шені перетворилася на круг виклику, на джинсах Домініка, тому це дуже дивно виглядало. Голубий круг там де його честь. Тому опікун тим більше був не у настрої.
- Зайдемо у кафе переодягнемосі в туалеті поїмо, і я тобі дещо покажу.
- О, якраз МакДональдз. Обімося поганої їди і лопнем.- продовжив Домінік після розглядання округи.
І на цій позитивній ноті, ми направилися до закладу любимої всім їди.
- 5 порцій великої картоплі фрі, 4 чізбургера і 2 великих коли. Із собою.- з усмішкою сказала я на касі.
Дівчина зміряла мене поглядом, і подумала як це все у мене влізе, але різко підійшов Домінік, який переодягнувся в туалеті, у нові штани і у рожеву майку. І з моїм знанням англійської, на майці, здається було написано: "А хто твій татко;)" Я замітила, що він одів лінзи і тепер у нього були карі очі.
Він сперся об стелаж правою рукою і подивився на дівчину, яка приймала заказ.
- І одну каву, тут , будь ласка. - усміхнувся хлопець, і пильно подивився на продавчиню.
Дівчина трохи почервоніла. Видно, Домінік припав їй до душі.
Хлопець простягнув їй банкову карточку і вів пін-код.
- Дякую, дорогенька.- і ці слова кинули у жар бідну робітницю макдака.
- Ого, такий маленький флірт.- сказала я, коли ми зайняли місце біля вікна.
- Ну, тепер вони розмовляють про те, як ти будеш мене катувати, думаючи, що ти моя дівчина...або щось інше...- зарився у роздумах хлопець.
- Або ти просто голубий.
- Ете, рожева майка - топ, плюс підходить до моїх очей.
- Ти говориш як дівчина, але ти є хлопець. Тому це ще одна причина, щоб вважати тебе голубим.
- Іди давай переодягайся. - Кинув у мене чорним рюкзаком Домінік.
- А куди саме ми направляємося?
- У мене сьогодні зустріч. Але спершу я познайомлю тебе з тим, з ким зустрінусь.
- Якщо це хлопець, то не питай чого я тебе буду вважати голубим.
- Іди і не спідкнись.
Я направилась до туалету з рюкзаком.
Я очікувала, що ми будемо знову у дорогому готелі і їсти їду вищого класу. А не переодягатися в туалеті і їсти фаст-фуд. Хоча все може змінитися.
Я одягнула чорний топ і чорні шорти з підвищеною талією, і червоно-чорну клітчасту сорочку зверху, бо вибору у мене не було. Цікаво він знає, що чорний притягує сонячне світло, а зараз жара за 30?? І у нього був такий хаос у рюкзаку.
Я вмилася, щоб зняти змученісить і "дорогу". І причесуючись, я забрала своє завивесте коротко підстрижене волосся у пучок, щоб подивитися чи мені буде так гарно, і побачила, що з правого боку шиї у мене видніється чорна руна. Як незакінчена буква к.
Клас. Тепер у мене є тутаха, яка перекладає мови.
Видно, вона з'являлася у Парижі тому, я змогла зрозуміти поліцейського, так само і у Китаї,коли не було поряд Домініка. Скоріше за все, функція перекладу з'явилася ще тоді, коли мене відкрили, точніше поступово татушка починала виднітися. А зараз повноцінна чорна руна.
Виходячи з вбиральної, я замітила, що всі вивіски у фаст-фуді, я бачила на англійській, тобто руна не перекладала текст. А жаль.
Я сіла біля брюнета, риючись у рюкзаку, де було все у перемішку.
- Домінік, я у твоєму рюкзаку найшла твої труси, разом, з моїм бюстгалтером і трусиками, ти хотя б совість маєш поставити все у різні віділи? -Почала я перекладати свою білизну у інший менший відділ, бо його спідньої я боялась торкатись.- А це що?? - я витягла пістолет із рюкзака, який був у першому віділі. І поставила на стіл.
Я почула ніби хтось спереду вдавився і почав закашлюватись. Це був Домінік.
Я сіла біля брюнета у рожевій футболці, якому було років за 30.
Я обережно взяла пістолет і запхала у рюкзак, не відводячи погляду від свого неочікуваного сусіда. Встала і пішла до свого законного місця. Слава жерцям, ніхто цього провалу не замітив.
- Кхе... кхе.- бив себе по грудях мій опікун, який вдавився кавою.- Ти дурне, чи та???
- Якщо знаєш позитивну відповідь, то чого питаєшся?
- А навіщо було-то пістолет витягати??
- Я думала, що з тобою.
- Так ми у людному місці!
- Треба було порядок наводити!
- А ти що не замітила це, коли витягала свій одяг? І не могла переправити у туалеті?
- Він був у маленькому віділі, а змінна білизна у великому!Та й хто кладе чоловічий і жіночий одяг у один рюкзак?!?
- Я не хотів щоб ти, тягалась із своїм рюкзаком, але якщо ти так хочеш, я зроблю це, тільки давай закриємо цю тему.
- А нащо тобі пістолет?
- Я сказав: закриємо цю тему.
- Пістолет - це не одяг
- Тщщщщ все, тихо
- А він хотя б зареєстрований?
- Звісно що ні.
- Я подорожую з маніяком геєм
- Я думав ми вже забули про це. Одним словом ми направляємося у гімнастичну школу. Там ти побачиш мою 2 жертву.
- Тобто? Для цього тобі й пістолет?? Ти вб'єш хлопця, а потім згвалтуєш його??- почала я складати сюжетний поворот.
- Ще одного іморталіса. І перестань мені приписувати всякі такі дії.
- Ооооо, то я все йому буду пояснювати і розказувати!! Буду для нього сенсеєм!
- Обійдешся.
- Та ну, тобі легше буде.
- Мітсукі, він не з допитливих. Просто треба сказати йому хто він такий і куди направляємося, більше інфи він не буде просити, як ти. -дописав каву Домінік.
- Ого, він такий класний...- із сарказмом сказала я.
Нас покликали забрати своє замовлення. І ми пішли до гімнастичної школи, уминаючи по дорозі багатокалорійну їду.
- Ого.....
Ми зайшли на балкон, який вів на зал для тренування і виступів гімнастів.
Багато пітних, у крейді хлопців і дівчат бігали, стрибали, розтягувалися, і робили всі свої гімнастичні трюки. Тут була спортивна, і ворогуюча атмосфера. Кожен прагнув стати кращим, вираховував свої помилки і казав: "Ще раз і вийде!"
Ті хто падали - піднімались і робили це ще раз і ще раз поки не ввійде, як рефлекс.
Звісно, не всі були такими відданими, але чому всі хто стоїть на великому, як зал, синьому коврі, тут? Щоб перемогти самого себе або доказати всім, що він це може.
Домінік сперся на поручні. І з захопленням в очах дивився на цю духовну і фізичну силу.
- Це він...
Я прослідкувала куди дивиться опікун і побачила одного хлопця на якого всі із заздрістю, і гордістю проводжали поглядами.
Він був на високих брусах і робив перевороти і стійки. Це все було на такій швидкості, що ти не встигав вражатися точністю і силою того, чи іншого елемента. Кожний м'яз на його руках хотів вийти із шкіри і показати себе у всій своїй красі. Кожна судина вискакувала і била кров по його тілу. Побачивши це виконання, можна було зрозуміти чоловічу силу у всій красі.
Закінчивши, він"вклонився " як гімнаст, точніше, розкинув прямі підняті руки назад, ніби казав: «Ось вам! А дальше, я у відпустку!"
Хлопець був у білій футболці і чорних шортах. Він був у кінці залу , тому лиця, я не могла роздивитися. Його світле волосся було зав'язане у хвостик. А сам він ішов до виходу із зали як переможець, витираючи піт із свого лиця, ніби це було буденним ділом. Тому й він і був переможцем.
Чесно, він мене вразив.
Якщо він не відкритий іморталіс і має таку силу, мені страшно уявити, що було б якщо він був за віком і досвідом як Домінік.
Хлопець пішов із залу, а його супроводжували закохані погляди дівчат, якщо це не були погляди заздрості і прагнння вбивства.
- Ну і як тобі Тео? Хоча, я бачу твоє захоплення. Він повна протилежність тебе.
- Тео? Чекай, тобто ти хочеш сказати, що я не спортивна, жирна і не впевнена у собі????? - я почала його лупити по правій руці, бо я стояла справа від нього.
- Ні-ні я не те мав на думці. - хотів вижити Домінік- у вас характери різні. Сама потім зрозумієш.
- Ти відклав свій вирок, але не навдовго...
- Ідем на низ побачиш його зблизька...- схопив мене за руку опікун і потягнув на перший поверх. Бо балкон був як другий поверх, а стеля сягала 7 метрів.
Видно Домініку подобався цей хлопець. І він хотів показати його тільки з кращої сторони
Ми спустилися на низ і встали біля шафи з нагородами.
Ми були у залі очікування, яка вела у спортивний зал і у роздягалки для хлопців.
Я повернулася до шафи і почала розглядати кубки.
1...2...3 місця. Їх було десятками. Золоті, срібні, бронзові. На одному було написано: " Тео Мілсон 1 місце з юнацьких змагань 1 розряду.
- Ого, він навіть виграв кубок... 1 місце....- дивилася я круглими очима на премію.
Я була рада, що хтось і справді такий сильний, і витривалий розбавить компанію з цим педофілом.
- Педофі.... Домінік, - виправилася я після роздумів- а чого ти спершу мене забрав, а потім його ?
- Так чекай, чому я педофіл??- відірвався від телефона хлопець.
- Ну, тобі за 200 і ти фліртував з робітницею у макдакці, і ти подорожуєш з дівчинкою 14 років, і пхаєш її білизну у один рюкзак.
- Якщо не подобається, я сказав: можу дати інший рюкзак і там тягай свої речі!
- Я згідна.
- Хіба що пізніше. - втупився у телефон опікун, бігаючи по Інтернету.
- І так завжди.
Підлітки-спортсмени метушилися, бігли до дому або у магазин, чи у кафе, поїсти. Всі були, як на якомусь шилі. Ніхто не міг спокійно посидіти і почекати на місці, він мав ходити, і нарізати круги у чотирьох стінах.
І у цій всій метушні, закривши двері роздягалки, вийшов спокійний хлопець, він своїм лицем говорив: " мені все одно що ви робите, просто розтупіться переді мною, і я спокійно піду"
Він був блондином.
Завивесте, як хвильки волосся було зачесане на правий бік і було за довжиною як його лице, а лівий бік збритий.
На хрящику вуха були два срібних кульчика.
Його очі були ще цікавішими. Кольору лагуни. Такого зеленувато голубого відтінку. І були відтінки кольору морського дна. Одним словом ніби всі ріки і озера разом із морями змішалися у його очах.
Він був накачений, тому вдягнувши голубий батнік-майку, він виглядав ууууу як сексуально.
Хлопець вдягнув наушники і пішов до виходу.
Ех, надійюсь Тео таким самим буде, красивим і вільним.
- То що далі? Ми його тут почекаємо і Куди підем?- повернулась я до Домініка після пускання слинки на пацана.
Але мого опікуна, ніби корова язиком злизала.
- Домі....нік???
У залі нікого не було. Тільки сторонні діти і дорослі.
Я вийшла на вулицю у надії знайти викрадену принцесу. І побачила його, він повільним кроком ішов до того хлопця і махав рукою.
- Тобто?!?- я пішла за Домініком.
- Тео це я: 18_DTheDeath_09
Чекайте нік??
Хлопець витягнув один наушник.
Ого, він його поважає, якщо витягнув один.
- Вибач?
- Тео, це я, Домінік.
- Ого... а я думав ти більш на чмо подібний..- без ентузіазму сказав Тео.
- Ну дякую хоч за це.
- Ми ж мали зустрітися у музеї Кока-коли.
- Та... просто я хотів побачити як ти тут займаєшся.
- Ну, хотя б міг не підходити і не псувати своє шпигунство.
- Хе...Хе... Ну, то о 16 у музеї Коки?
- Та, не запізнюйся.- і з цими словами гімнастична зірка сіла у чорне BMW і виїхала з парковки при школі.
- Ого, а він по жорстокіше мене з тобою говорить.-підійшла я до побитого егоїзмом Тео опікуна.
- Можливо, після тренування всі соки із себе вижав, але у нього завжди стан лінивця. - виправдовував хлопеця брюнет.
- Добре, ідем на метро.- продовжив Домінік- хоча... я викличу таксі, а то вже маю плачевний досвід.
- Ага.
Через 10 хвилин до нас під'їхало жовте таксі. Класичного американського стилю. Як у Нью-Йорку і почула тихенький смішок.
Я сіла на заднє сидіння, а Домінік на переднє.
Мене зацікавив водій. Знаєте, завжди, коли сідаєш у таксі, таке враження, що той хто керує ним: маніяк-вбивця по своєму вигляду чи стилю. Але це була молода дівчина років 20. Охайна, акуратна, видно, що студентка.
Вона мала чорне, пряме, розпущене волося, яке кінчалося червоними помальованими кінчиками. У неї були темно-карі очі, які можна було назвати чорними, як безодня.
- Музей Кока-Коли будь ласка.- ввічливо усміхнувся Домінік. Який наставив пістолет на дівчину.
Доооооммммііііннніііікккк???? Чого він наставив на неї пістолет? Хто вона? Навіщо ?? У нього, що грошей немає на проїзд?????
Я зрозуміла, що краще у цій ситуації помовчати і дивитися, що буде далі.
- Ттак..Звісно...- Дівчина почала заводити машину.
- І будь ласка ніяких трюків.- усміхнувся Домінік, витягнувши щось із кондиціонера біля нього.
Дівчина ніби не замітила цього і, виїхавши з парковки, повернула на головну дорогу.
- Хмм, яка гарна погода, міс. - дивився у вікно хлопець, не забираючи пістолет
- Домінік, нащо ти наставив пістолет ?- невпевнено спитала я.
- Бо водій замішаний у викраданні іморталісів.
- Вибачте, кого?- вдала дівчина, що не розуміє.
Домінік розкрив праву долоню, показавши флакончик з прозорою рідиною, який знайшов у кондиціонері.
- Спершу тіні потім монстр, значить дальше риба по-крупніше. Очевидно, що мали б прислати когось з інтелектом, щоб той викрав дитя вогню. Вони й вибрали тебе . Дальше треба було, щоб ти була не помітною, простою. Ти виконала ці пункти. Працюючи у макдаці і таксістом. Якщо б я купився на те, що ти звичайна, ти б включила кондиціонер, який розвіяв снотворне, Мітсукі б заснула. Це б сповільнило нашу втечу і, можливо, я б теж заснув. І ти б привезла нас у лігво або, як сказати, до одного, або кілька представників цієї мафії.
- Якщо ти це знав, то чого не пішов по цьому сценарію, щоб відслідкувати того, хто є представником викрадачів?- спитала дівчина криво усміхаючись.
- Бо мені треба у музей кока-коли. І ще, тому що вам потрібне й дитя води.
- Гмгм... і ти думаєш я вас відпущу? Це ж пістолет з холостими він великої шкоди мені не зробить.
Раптом простий чорний пістолет покрився білими рунами.
- Ти впевнена, що тут холості?- усміхнувся Домінік, не відвертаючи погляду від вікна.
- І як ти здогадався, що це я? І що буду на таксі?- трималася дівчина.
- Ну по-перше це логічно. По-друге ти слідкувала у макдаці за нами. Була продавчицею. Я ж знаю, коли я подобаюся дівчині. Ти була б поганою актрисою, бо дівчата емоції аж так не показують, особливо, коли з ними хтось вартий фліртує. До речі, гарно придумала швидко перефарбувати волосся і випрямити, щоб не бути схожою на "хвостик із завивистим чорним волоссям"
- Я у цьому ділі недавно. Тай ти ж розумієш, що тобі не можна на території іншої релігії використовувати свою силу?
- Як і тобі, якщо ти не дитя монстра або бога ацтеків, мая і т д.Тому я й взяв із "сховища" пістолет.- усміхнувся Домінік, повернувшись до водія.- ви не знаєте ким я був і хто я є.
- Навпаки хлопче. Ми все прекрасно знаєм. І мене повідомили, що ти міг зрозуміти план. Тому..- вона різко натиснула якусь кнопку під рулем.
Раптово Домініка вдарило у живіт щось із шуфлядки напроти сидіння, і як появилися так, і зникло.
Домінік зігнувся попалам і виплюнув кров, але не забрав пістолета.
- У нас є туз у рукаві, - продовжила дівчина криво усміхаючись.
- Якщо моя любима футболка зіпсується, то я тебе не пожалію, - вирік хлопець.
- Скажи великий Шерлоку, як ти думаєш, що буде далі?
Почувся вистріл і дівчина впала на руль. Машину крутануло в бік і вона не зупинялася. Домінік схопив руль і забрав ногу дівчини з педалі газу. Ми зупинилися.
- Ти заснеш, - хлопець впав на спинку крісла.
- Д....Домінік?
- Цей пістолет не такий як смертний, тут є кулі і дротики наповнені водою з озера життя. Для монстрів ця вода смертельна, але вона, видно, наполовину монстр, тому це діє на неї як снодійне..А ти думала, що я її вб'ю ? - сказав хриплим голосом Домінік, витераючи рукою кров з рота.
- Хто знає... і що будемо робити?
- Зараз 15:45... Я слідкував куди вона нас везе, тому ми десь близько до музею.Я напишу Тео, щоб він підійшов на паралельну вулицю. А ми попросимо смертних викликати швидку, щоб забрали її.
- А скільки вона буде спати?
- Незнаю. - Домінік вийшов з машини із своїм рюкзаком.
Я зробила теж саме. Опікун побіг до жінки і чоловіка, показуючи на таксі і кажучи, що водію погано.
Коли пара побігла, як і всі люди, до машини, Домінік побіг у протилежну сторону, а я за ним.
Ми перейшли на іншу вулицю.
Опікун взяв свій дивний телефон і почав строчити Тео свій адрес і щоб той гнав свою задницю сюди.
- Він зараз у Олімпійському парку.
- Це рядом?
- Рядом біля світу кока-коли.
- Він приїде?
- Ні. Сказав, що немає логіки, якщо ми поряд біля музею. Тому ми маємо перти туди. Ще Блін не виключена погоня за нами, підмога тій дівчині.
- Тоді давай біжимо до світу солодкого напитку і заберем Тео звідси.
- Я думав, що ми спокійно це все зробим. У нього ж прийомні батьки і сестра. Я придумав їм відмазку, що він їде тур по Європі з гімнастики, а я його друг.
- Ти його сім'ю то хотя б знаєш ? І де вони живуть?
- Де вони живуть знаю, і характер батьків знаю, і як виглядають, і трохи знаю про сестру тільки фотографій її не бачив.
- Сталкер.....то ми швидко забираємо його, кажемо так і так, відпрошуємо його у батьків, викликаємо хмарку і летимо у безпечне місце?
- Якщо не буде відхилень, але основний план такий.- кивнув опікун. І ми побігли по довгих і широких вулицях Атланти.
- Домінік.... давай... повільніше....- я зупинилася віддихатись, приперишись до стовпа.
Я подивилася у вітрину магазину побутової техніки.
На ній був великий телевізор включений на каналі з новинами.
- Щось не велике прорізало хмарне небо Європи. За даними воно направилося у Північну Америку, а розпочаткував свій шлях дивний об'єкт, із Китаю.Багато хто стверджує, що це НЛО, але немає фотографій, які б доказувати цю точку зору...
- Точніше: ДПнХ сказав Домінік який підійшов до мене, простілкувавши мій погляд.- два придурка на хмарці.
- То вони думають, що ми НЛО або нова зброя, яку придумали китайці?- проігнорувала я його.
- Ну та.. а хто додумаються, що це ДПнХ? Мені цікаво чи вони пустять за нами безпілотників або військових ...
- Я вважаю що тобі краще не думати.
- Ну, дякую. Добре, відпочили і все, ми тільки дві вулиці пробігли як ти могла так швидко видохнутись??
- Хе...Хе...Уперед!!- в'яло сказала я.- А ми не привертаємо зайвої уваги?
- А що робити як не бігти? Ще одного таксіста викликати, щоб той остаточно виявився з тої мафії і прибив нас?
- Твоя правда... але все ж таки....- тихо промовила я.
Домінік стеліпав моє волосся.
- Головне довіряй мені.- усміхнувся опікун і ми побігли не розираючись до спортивного хлопчика.