З уст живих

Розділ 23: Ми приїхали

Ми вийшли на двір, і я зрозуміла, що в цьому житті я реально нічого не бачила. Зараз мав б бути схід сонця, але небо не натякало, що взагалі мало б воно зійти. Темно-синє полотно, де виднілися чорні величезні коріння дерева, як щупальці гігантського восьминога, мерехтіло відблисками міста, ніби ми знаходились у середині прозорого купола.
Чорний скошений газон і кам'яна бруківка складали подвір'я будинку, а іще дві мармурові скульптури, які були по різним бокам доріжки.
Перший витвір із білого мармуру був з ліва від нас. Це був скелет, який тримав спис і ніби йшов до нас. Його пусті очиці дивилися вище нашої голови, тому складалося таке враження, що за нами хтось стоїть, і коли ти повертаєшся, ти бачиш жінку у білосніжному хітоні із крилами ангела. Вона тримала спис і рішуче дивилася на скелета, і йшла до нього. Побачивши її ти розумієш, що мертвий направляється до своєї суперниці, а не до нас, і ти себе відчуваєш лишнім... або тим, за кого боряться смерть і життя.
- Домінік, ти викликав машину?- спитала Шені генерала Мороку.
- А? Та...- відповів хлопець, роздивляючись своє подвір'я, ніби довго тут не був.
Наша група стояла на подвір'ї, чекаючи, поки приїде за нами автомобіль, щоб відвести нас у будинок правительства.
- А у мене питання: а чому це ми йдем у будинок правительства, якщо вам потрібні ваші загони, тобто солдати?- спитала я.
- Ну, спершу ми маємо відмітитись, піти на 5-ти хвилинку. Та й в домі правительства всі солдати, які там є це наші персональні загони. Чи ти не задумалась, чому у місті Життя там так багато "охоронців" на роботі. - сказав  Асі, подивившись на мене.
- Ну, я просто подумала, що так має бути, бо там богиня...
- Ехх, ми як завжди запізнюємося ...- зітхнув Іларіон.
- До речі, а це ви тільки правите містами? Типу 5 старших дружинників і богиня?
- Ну та, тільки нас всього не 5...5 генералів- так назвали тих, хто очолював армію у війні вибору і ті, хто знають, хто така богиня. Але є багато старших дружинників напівбогів і смертних. Є навіть консул, який представляє, деколи, богиню на релігійних зібраннях.
- Ніколи я в політиці не розбиралася..- зітхнула я.
- Опапа, два чорни- сказав Іларіон і пішов до машин, які припаркувалися біля брами, яка вела на подвір'я будинку.
За рулем чорних автомобілів, із маркою хаосу, сиділи двоє воєнних.
-  Не біжи, а то ще спідкнешся...- окликнув Іларіона Марей і спокійно пішов до транспорту.
- Вони так погано назвали, бо всі подумають, що це через колір, а не через те, що власник компанії син Чорнобога.- пробурчав Домінік і теж направився до  виходу з подвір'я.
- Все одно, одна фігня..- сказала Даїра, опередивши сина смерті
- А навіщо ми йдем у дім правительства?- спитав Тео.
- А ви що не хочете побачити палац князя Діяна?- спитала біловолоса із легкою хитрою усмішкою на обличчі- а так прагнули побачити дім богині.
-   Бєбєбє- відповіла я їй.
Ой... забула хто вона... це так само, якщо б ви президенту своєї держави показали язик і сказали це...
- Нє, ну ми ще подивимося як наш Вельмишановний керує своїм загоном, а потім підемо дивитися парад із місць простого  народу.- знизала плечима дівчина, не звернувши  увагу на мої слова.
Видно, вона навпаки була рада, що ми її досі приймаємо як просту 16-ти літню дівчину, а не тою, ким вона являється.
Ми вийшли на вулицю. Маленька асфальтована дорога вела в сторону міста.
- Домінік, а чому ти живеш на окраєні міста?Тай ще сам?
-  Не люблю  сусідів, ось і все.- відкрив двері автомобіля для Шені син смерті.
- Ну та, а то якщо його побачать п'яного взюзю, на наступний ранок вся преса буде кричати про цю новину.- сказала біловолоса і пішла до іншої машини.
- Такі загадкові слова розбити одним реченням!
- Не шуми, а то сусідів своїх потурбуєш.- насмішкувато усміхнулася дівчина і відкрила собі двері.
Домінік показав середній палець і сів у автомобіль. Тим часом Данієль пішов до другої машини, у яку сіла Даїра.
Я наостанок подивилася на будинок сина смерті. Це був трьохповерховий чорний особняк класичного стилю. Тому із атмосферкою Міста Мороку він виглядав як постер фільма жахів, та й ще скульптура підібрана ідеально.
Тео підійшов до машини швидше, тому притримав мені дверцята, щоб я сіла.
- Ти будеш довго пялитись на дім?- ліниво подивився на мене син води.
- А що на тебе маю?- відрізала я і сіла біля Даїри.
Син води присів поруч, закривши за собою двері, бо Данієль був на передньому сидінні.
Білокоса витягла із кишень шортів навушники із смартфоном і погрузилася у світ музики.
- В палац Діяна, будь ласка- сказав "персик" водію.
Це був брюнет із карими очима. Він був у воєнній формі і у простих рукавичках.
Він оглянув нас і змінив рукавички на ті, що з рунами.
Завівши мотор, ми поїхали за машиною із генералами.
-Треба було сідати останньою...- пробурчала я зрозумівши, що сиджу посередині, тому мені видний лиш зад чорної машини, що попереду нас.
- А? Хочеш помінятися?- відірвався від вікна Тео.
- Та ні...дякую- збрехала я.
- Ну то й добре, а то мені тут подобається.- хитро усміхнувся він і продовжив дивитися на місто, яке поступово приближалося до нас.
Я показала йому язик і подивилася на біловолосу, яка теж дивилася у вікно, підперши голову рукою.
З навушників трохи лунала мелодія... напевно вона слухала рок або поп-музику.
Її діамантові очі спостерігали за приближням міста, а вказівний палець лівої руки стукав в такт її любимої групи.
Я почала думати про все і вся, особливо, про картину всього чого я знаю і  у мене не достатньо пазлів.
- А чому це міста, а не держави?королівства?князівства?- раптом згадала я.
Звісно, Данієль не був генералом, але він був знайомий з Даїрою, а судячи з її слів, що якщо б вона не хотіла, щоб ми про неї взнали, то вона б до нас навіть не підходила, очевидно, що можливо, він знає про неї достатньо.
- Взагалі-то, Місто Життя це назва як і Місто Мороку. Тобто це не форма територіального розподілу. Місто Життя-це маленька монархічна держава, де головною є богиня, а Місто Мороку до сих пір не вибрало монарха, бо наслідників династії не було, тому воно підкоряється богині і своїм, і її старшим дружинникам.
- А чому до сих пір? Нам на екскурсії сказали, що були князі...та й палац
- Були, але загули... останнього скинули і той, хто це зробив мав б посісти на його місце. Але він відмовився. Багато було бажаючих, але народ був за того, хто скинув останнього князя. Тому приблизно 80 років стоїть така катавасія.
- Ого... а чому він не захотів сісти на престол?
- Нам сказав, що йому це не потрібно, а людям, що вони мають підкорятися богині, бо вона прихильна до всіх і вона та, хто наштовхнув його до такого поступку.
- А чому ти про Да....- я заткнулася, бо побачила косий погляд Данієля на мене.
Ми ж були тут не самі, тому що водій точно не знає хто така богиня.
- ....а чому скинули?
- Бо він хотів знищити богів, а смертних підкорити собі, бо "ми вищі маємо панувати у цьому світі, тому що ми маємо фізичне тіло і силу" Богиня була проти цього і хотіла домовитись мирним шляхом, але потім все перевернули так, що всі діти мороку вирішили, що раса Світла хоче сама, щоб смертні підкорялися їй , а дітей мороку знищити. Бо добро має царювати на цьому світі. Та й... все могло б обійтися, бо це дурна причина... але тоді почалася Друга світова війна, голодомор на українських землях, і негативної енергії стало ще більше: злоба , несправедливість і так далі. Вони почали живити дітей мороку і ця причина збільшилась у тисячу раз. А ще одна помилка підбурила весь народ і долила бензину у вогонь. Та й смертне бажання жити, захищати, постати, перемогти - пішло через дітей світла і вони не стали просто стояти в стороні. Так і почалася війна вибору.
Я подивилася на шофера. Але він ніби нічого не чув, ніби це обвинувачення було справедливим і він приймав його.
- А як вона закінчилась миром? Як люди усвідомили, що винні?Скинувши все на війну між смертними?
- Та ні.... нам просто відкрили очі, які цілий час зав'язувати і не давали дивитися на реальний світ.- сказав шофер.
Переді мною пронеслася рука Тео, яка тягнулася до Даїри.
Він легенько взяв її за плече, щоб вона повернулася до нього.
Дівчина не відреагувала на доторк.
- Ей...- трохи потрусив  її за плече хлопець.
Але дівчина ніби не відчувала.
- Даїр!- окликнув він її.
Біловолоса повернулася і питальним поглядом подивилася на сина води.
Потім вона витягла один навушник і перепитала:
- Ась?
- Що ти слухаєш?- спитав хлопець, забравши руку.
- Хммм... ну зараз драконів... - перевірила телефон дівчина.
- Вибач.. але не могла б ти дати мені теж послухати, а то мій старий сів, а я без року, як без повітря. Та й я почув знайому мелодію... і у нас смаки співпадають....
Щось у моєму серці кольнуло...
- Хах, міг б трьома словами сказати, а не розказувати все і вся... на- простягнула йому телефон із навушниками дівчина.- у мене є альбом із драконами і іншими рок-гуртами, а іще американський поп і к-поп, вибирай на свій смак.
- Ти моя богиня- сказав хлопець і взяв святу річ.
Ще більше серце стиснуло....ревність?
- Еххх-потягнулась дівчина- ще довго?
- Тепріння-матір вчення.-відрубав персик.
- Довго ти перекладав на українську?- хитро усміхнулася білокоса.
- Ага із Гугл перекладачем сиджу.
- Але терпіння це не матір - це кинджал, яким ми пронизуємо собі серце і кислота, якою ми розїдаємо себе зсередини...- сказала дівчина і її погляд налився пустотою.
- Єй, філософа виключи, не люблю коли ти така.- повернувся Данієль.
Але....
Але одне ситуація перебила нашу розмову.
- То.....бто?- сказали всі четверо, побачивши дуже цікаву картину.
Машина, яка була наповнена генералами, трохи призупинилася. Задні двері відкрилися і якщо коротко, і без порівнянь: нашого генерала викинули з машини на дорогу. І зробивши це, наші знайомі продовжлили рух, кинувши сина смерті на призволяще.
- Оооо, не могли б ви будь ласка повільно під'їхати до генерала ла Морта?- попросила Даїра водія.
В її очах вже не було тої пустоти і смутку, а були божевільні іскри, і жага познущатися над своїм другом.
Домінік, трохи коливаючись, встав і потріпав коліна, на які приземлився, коли його викинули. Потім, він побачив нас, що ми приближаємося спокійно і серйозно дивився на нашу машину, ніби був готовий до того, що зараз буде.
Водій виконав прохання дівчини і під час руху Даїра відкрила вікно.
Домінік скептично подивився на неї.
- Яка зустріч! Сам генерал ла Морт! Як ся маєте?- знущально подивилася на нього дівчина, божевільно усміхнувшись.
- Так ся як і ви.- перекривив її хлопець.
- О, справді? Я рада бачити Вас в доброму здраві'ї!!А чому Ви на дорозі?
- Хочу згадати минуле, як люди пішки ходили...- глибоко вдихнув повітря брюнет.
- Хмм.... ну Ви цим і підтверджуєте, що Ви не аристократ, бо вони тоді на каретах їздили.
- Можливо, Ви хочете зі мною прогулятися? - хитро усміхнувся він.
- Та ні, я змушена вам відмовити.- похитала головою білокоса.
- Ніфіга ти не змушена, взяла і вилізла.- сказав Данієль.- або їдемо.
- Ну, можливо, тоді ви б соєзволили мене підвести?- спитав син смерті.
- Чоловіки жінок підвозять, а не навпаки. Та й веде машину чоловік, тому якщо ви іншої статі, то прошу сідайте.
- Так народ, у нас часу немає або він сідає, або ми вас обидвох викидаємо.- розлютився "персик".
- Хмм панно, а у вас дуже злий чоловік сидить у машині, я б радив Вам остерігатися його.- покивав головою як знак згоди із своїми словами Домінік.
- Ви праві, праві, нинче молодіж така пішла... не то що в наші роки...- кивнула Даїра.
- Спершу, одне одного конкретно підколюєте, а якщо хтось втрутиться, то всією алтилерією накинетесь на нього?!?
- Ехх, іще такі не культурні слова вживають у своїй мові. Щекаряться (лаяться) як потрібно.І куди світ котиться..- сказав Домінік.
- Котиться Данієлю у зад.- відповіла Даїра і це була остання крапля, яка впала у чашу терпіння.
- Мітсукі, будь другом, штовхни її.- спокійно попросив голубоокий.
- Ееее, а чого я... я не дуже то силь...
- Мітсукі, Мітсукі. Хороша дівчинка, немає що й сказати, але ходять слухи, що в них щось із шведом щось, теє то як його, намічається. Але сеє лише слухи.
- Та? Добре, добре. Але мені ще сказали, иж (що) він домосід.- відповів син смерті.
- Та як сеє такеє може бути.- сплеснула долонями дівчина.- Він ж хороший "парень".
- Так народ, я рахую до трьох або він сідає і ми їдем, або викидаємо тебе, Даїра.- не витерпів розмову "еліти 19 століття" Данієль.
- Ок-ок. Але тут місця немає. Хіба що ми будемо оселедцями в банці.-  перестав знущатися Домінік.
- Залізай вже.- сказала Даїра
- Та я що тобі на коліна на сяду??
- Ну, то хай Мітсукі на Тео сяде.
- О боги, іди сюди.- взяв її за руку Домінік і витягнув із машини.
Потім він сів у автомобіль на її місце і поплескав собі по колінах.
- Сідай.- сказав він, подивившись на біловолосу.
- Ти такий "ніжний" зі мною- поправила волосся дівчина, бо він занадто різко витягнув її на вулицю.
- Народ, швидше!- окликнув Данієль, бо ми були посередь дороги.
Даїра сіла на коліна Домініку і він закрив за нею двері.
- Не мостися!- сказав він дівчині.
- Але мені не зручно!
- Ніби ти щось відчуваєш!  Я ж не настільки тупий, що не знаю твоїх фокусів.
- Добре.. добре...-  підперла собі голову рукою дівчина.
Водій завів машину і нарешті настав довгоочікуваний спокій.
- НАРЕШТІ, БЛЯХА МУХА!!ТИШИНА!- зітхнув Данієль.
-  Ти сам порушив її!- сказали в унісон обоє.
- До речі, а  чому ти випав із машини?- спитала я Домініка, який вже плів косички з волосся Даїри.
- Ну... це було так: "Вельмишановний водій,- сказав я.- Ви виконали моє прохання?
Так, пане, - відповів чоловік.- стоїть у дверцятах." І переді мною постав вибір або якась штука, яка була, внизу, або якась штука, яка нагадувала ручку, зверху.
- І ти зі всієї сили, на пафосі, відкрив двері?- вгадала білявка..
- Нажаль, саме так випали карти... Водій призупинив машину, щоб я закрив двері, але тоді всі повстали проти мене. І самого генерала ла Морта виштовхнули із машини, через моє замовлення.
- А що за прохання водію?- спитала я.
- Хороше замовлення... міцне, як наші стосунки з Даїрою..- відповів син смерті.
- Домінік.... тут теж є одне  замовлення у дверцятах...- сказала Даїра, скрипучи зубами- Відкрий, подивися.
Домінік потягнувся до дверей, але вчасно зупинився.
- Ааа.... хитро, хитро, але я вже вивчив, де ручка. Ця нова марка чорнів якась дивна, тут все занадто заховано.- зрозумів Домінік, що міг знову опинитися на вулиці.
-  Я все одно не зрозуміла, що за замовлення...- зітхнула я.
- Алкоголь, тупенька..- відповів Тео, витягнувши один  навушинк, бо цілий час був в астралі і тільки цієї розмови був присутній у реальності.
- Ви вже на пестливі слова перейшли ну.. ну..- позівнув син смерті і ліг на Даїру, обійнявши її за талію.
- А як у вас все починалося? Зі слів: "ідіот не заходь!"
- Ну, взагалі-то нічого і не почалось...ну як...почалось, але зупинилось...-подивилася Даїра на мене.
- Бо нас розділяє занадто велика прірва...- сказав Домінік.
- Та ні, просто ти алкаш.- швидко заперечила такі філософські слова Даїра.
- Ей, ти не набагато краща за мене!- відрубав Домінік.
- Бєбєбєбє хто тут заговорив.- повернулася вона до нього.- і взагалі ти не мій тип.
- Зараз ти вилитиш.- відхилився
Домінік.
- Оооо, що образився?- насмішкувато усміхнулася вона.
- Ну, тоді скажи хто твій тип?
- Тобі пластична операція не допоможе.- відрубала вона.
Він дав їй підзатильник.
- Взаємно, бо мені подобаються брюнетки і голубоокі, а ти не перефарбуєшся.
- Голубоокі брюнетки?!?
- Хах, а чого ти так завелась?))- Домінік зрозумів, що вивів її з себе.
- В задницю своєї брюнетки йди! Хмм брюнетка... звісно...- знову підперла рукою свою голову дівчина і втупилась у вікно, в якому виросли чорні, і сірі будинки, бо ми заїхали у місто.
- Ей, ти що ображаєшся? Чекай ти думаєш про Шені?!? Ти ж знаєш, що я її з ранніх літ виховував, я просто це сказав, щоб відплатитися  за твої слова.
- Ага звісно....
На п'ять хвилин запала мертва тиша.
- Ви освітлення поміняли як я і хотіла?!?- викрикнула дівчина і з радісними іскрами подивилася  на сина смерті.
- А ти як думала..- усміхнувся Домінік.
Що до освітлення.. воно було прекрасним. Це були ретро гірлянди, які робили це темне, моторошне місто- вечірнім і казковим. Вони наповнювали його теплими відтінками і таке враження, що ми йшли нічним містом, яке було заповнене світлячками. Але саме цікаве, що не всі лампочки були гірляндами, деякі, тобто більшість, були прикріплені до неба, ніби до стелі. Це було неймовірно дивним явищем. Але все пояснювалося тим, що над містом купол, який захищав це місто від монстрів і давав жителям змогу жити, дихати.
- Я недавно знайшов твої ескізи, ось і подумав втілити їх у реальність... Якраз технології дозволили.
- Домі....- повернулася до нього білокоса і вона обійняла його за шию.- Дякую.....- відхилилася Даїра.- Таке гавно не сусвітнє як ти, все ж таки, має щось хороше.- усміхнулася вона.
- Ви там вже налюбувалися одне одним??- спитав Данієль, відкривши двері на вулицю.- ми приїхали.