Виспавшись, я почав згадувати те, що було вчора.
Я не планував розслідувати цю справу з кимось. Тим паче з жінкою, що звинуватила мене в убивствах трьох сотень людей. Але все ж варто нанести їй візит.
Її офіс знаходився неподалік від мого клубу, тому щоб потрапити до неї, мені не потрібно було довго їхати.
Це було двоповерхове гарне приміщення сірого кольору з величезними заштореними панорамними вікнами.
Мені потрібно було на другий поверх. На першому знаходився клуб пол-денсу, яким, як мені відомо, теж володіла Іґнесса. Мабуть, та Феррарі, що стоїть під клубом, належить їй.
Хоча я займався нелегальним бізнесом, через що гроші в мене ведуться, у мене остання модель Мазди, а не Феррарі чи інших крутих автомобілів. Не люблю всі ці закидони. Я прихильник скромності та простоти.
Сходи були прозорі. Стіни та підлога були з мармуру чорного кольору. Стеля була натяжною і теж чорного кольору. Коридор ледь освітлювало приглушене червоне світло. Грала тиха класична музика.
Жодної живої душі я ще не зустрів. Тихо, як на цвинтарі.
Вперше я побачив когось, зайшовши в перший кабінет, що трапився на шляху.
Це була мила дівчина, що сиділа за комп'ютером і напружено посміхалась мені.
Мого приходу вона явно не очікувала, проте з її здивованого обличчя та напруженості в тілі випливало одне – вона знала, хто я.
— Даруйте, а де можна знайти Іґнессу? — спитав я ввічливо. Частково це зняло її напругу. Мабуть, вона раділа, що я не до неї.
Кабінет цієї дівчини був оснащений найсучаснішою технікою, екранами та пультами й іншими всякими хакерськими штучками. Мабуть, тут взламують всякі бази і експортують інформацію.
— Прямо, останній кабінет на ліво. — відповіла вона, награно всміхнувшись. По ній було одразу зрозуміло, що вона нервувала.
— Хорошого дня. — відсалютувавши їй, я вийшов.
Прямо по коридору і останній кабінет на ліво.
Знайшовши потрібний кабінет, я постукав. Двері мені ніхто не відчинив, проте почувши вже знайомим голосом чарівне слово "можна", я ввійшов.
Коли ми бачились востаннє, їй було двадцять чотири. Вона змінилась – волосся подовшало, в цілому Іґнесса подорослішала. Мабуть, на це впливав макіяж. Раніше Іґнесса майже не фарбувалаась. Принаймні я цього не пам'ятаю. Зараз же в неї були чорні акуратні стрілки та сірі тіні.
Вона сиділа на темно-сірому пуфику (він, маю підмітити, дуже підходив до інтер'єру), закинувши ногу на ногу. Потягуючи своє вино в келисі, Іґнесса Лінкольн мовчки спостерігала за машинами, що плелись по трасі, мов би ті сонні мухи.
— Як неочікувано. — улесливо сказала вона, поправивши свою чорну облягаючу сукню. — І що ж привело дона наркомафії до мене?
— В мене дуже цікава справа. — сказав я, поклавши їй на стіл документи (свідоцтво про смерть, письмовий висновок Волтера щодо трупу). Я сів на її робоче крісло, відкинувшись на ньому.
Якщо й можна було виразити невдоволеність одним вигином брови, то Іґнесса могла б претендувати на перше місце в цій естафеті.
— Що це? — спитала вона, вказуючи своїм наманікюреним пальчиком. Ева б зацінила її чорний квадрат Малевича.
— Справа, з якою я до Вас. — відповів я. Насправді мені потрібні її покази. Я знав, що саме вона є передостанньою жертвою Корейця, вбивці Еванджеліни. Крім того, мені потрібна була справа Корейця, яку вона, власне, вела до того, як на неї був скоєний напад. Так я б мав більше інформації про свого батька.
— З чого Ви взяли, що я візьмусь за це? — вона скептично глянула на мене, всім видом показуючи, наскільки не рада мене тут бачити. Зрештою, я син Корейця, тож її реакція не є такою вже неадекватною.
— Волтер сказав, що саме Ви можете мені допомогти. — відповів я чесно. Не було сенсу брехати.
— Ого, навіть так. — Іґнесса здивовано підняла брови, переводячи свій погляд на мене. — А які зв'язки має простий патологоанатом з наркобароном?
— Він мій шваґро.
Зв'язки усюди потрібні. Тим паче в поліції, тим паче коли ти наркобарон.
— Чому конкретно до мене?
Слова Іґнесси звучали впевнено та виважено. Вона немов зважувала кожну сказану мені літеру.
Мабуть, кожне запитання, що вона задавала, тричі обдумувала та перефоазовувала. Проте це звучало впевнено та граційно.
— Ви – передостання жертва Корейця. — сказав я. Якщо я працюватиму з нею, то розкрию справу. В принципі, я можу і без неї. Я б волів робити це сам.
Проте мені потрібно знати, з чим я працюю. Себто, мені потрібні її покази та матеріали справи, що вона зібрала.
— Можете забрати. — вона клацнула по папці, відсунувши документи. — Я не буду цим займатись.
Не сказав би, що в неї є вибір.
— Чому ж?
Це була очікувана відповідь. З тим, як ми одне одного любимо, тільки так.
— Я не працюю з людьми по той бік закону. — Іґнесса покрутила келихом, після чого допила весь його вміст.
— А якщо я заплачу хороші гроші? — парирував я. Було цікаво, наскільки її вистачить. Хоч якась забавка.
— Ні. Я не продаюсь.
Усі люди люблять гроші. Мабуть, вона не людина.
— А якщо я заплачу втричі більше, ніж будь-коли Вам платили?
Звісно, я не збирався. Мені потрібні тільки матеріали. Іґнесса, чорт би її побрав, Лінкольн – абсолютно нестерпна жінка.
— Я незрозуміло висловилась?
Я читав її статті. В більшості з них вона розкривала найбанальніші таємниці кримінального світу, тому в мене був один чудовий козир.
— А якщо я покажу, який насправді кримінальний світ і розкажу, про кого можна написати просто розгромну, цікавезну та дуже інформативну статтю?
Вона вагалась. Дуже вагалась. У середині цієї голівоньки бушувало шалене, нестримне, торнадо роздумів, присягаюсь.
Проте, коли врешті-решт її очі заблимали схвальними вогниками, а чорти в очах заплигали, мов жаби на болоті, я розумів, що перемога за мною.
— Що за справа? — спитала Іґнесса.
Місія задобрити змію виконана, можна святкувати.
— Справа нової жертви Корейця. — відповів я.
Її сірі очі полізли на лоба. Вона підняла свої темні графічні брови, скептично розглядаючи мене.
— Триста перша... — прошепотіла Іґнесса з острахом.
Ми обоє розуміли, що вона наступна. Було логічно. Єдиний свідок, єдина жертва, що залишилась живою. Як тут не повернутись?
А шрам, який був на спині Еви? Ставлю на те, що він адресований саме Іґнессі.
— До речі, — я фотографію на телефоні. — ось цей напис було знайдено на спині.
Другий козир.
Вона шоковано відкрила рот, пхаючи, розглядаючи корейські букви, випалені на шкірі Еванджеліни. Було боляче споглядати на її бліду мертву спину, яку ще кілька днів тому покривав гарячими пристрасними поцілунками.
Переклад Іґнессі був не потрібен, вона чудово знала значення. Мабуть, вчила корейську.
— Я згодна. — хутко сказала вона, відставляючи документи та посуваючи вино. Ух ти. Як швидко погодилась, навіть дупу рвати не довелося.
Це що, я не сам працюватиму? Зрештою, в неї був досвід, а в мене ні. Мабуть, так буде навіть краще. — Про оплату я скажу в кінці розслідування.
Вона поставила папку в стіл, відправляючи вино.
— Окей. Для початку варто обшукати місце злочину. На цьому все, що я скажу сьогодні. О котрій годині завтра Вам буде зручно відвести мене до місця злочину?
Мені подобалось, що вона одразу переходила до суті. Це круто, як на мене.
— Завтра о 17:00 Вам буде зручно? — спитав я.
— Так, чудово. — відповіла коротко Іґнесса. — Вас провести до виходу?
Цим вона влучно дала зрозуміти, що мені вже час. Зрештою, так і було.
Куди ж себе подіти?
Вже по старій звичці я заїхав у квітковий магазинчик неподалік мого житлового комплексу, по лаванду. Зайшовши додому, прийшло раптове розуміння, що я тепер один.
Більше ніхто не кричатиме від радості, коли я прийду. Ніхто більше не обійматиметься зі мною, випускаючи пазурі. І ніхто не казатиме, що кохає мене.
Моїм найбільшим страхом було втратити важливих для мене людей. Матір я вже втратив. Еву теж.
Саме час подзвонити мамі й нагадати, що в неї досі є син.
Після всиновлення Романо Деґорті, я став називати Маріанну Деґорті мамою. Матір, та що дружина Корейця та Маму, дружина Деґорті.
Мої роздуми перервав довгий телефонний дзвінок.
Від Волтера. Мабуть, щось знайшов по справі.
— Я тебе слухаю, — сказав я. Я тільки-но роззувся, ще не встиг що-небудь зробити. Я ще досі не усвідомлював, що моєї Еви більше немає. В це банально не вірилось.
— Мені потрібен дозвіл на ексгумацію тіла. — коротко й лаконічно мовив він. Отже, пам’ятав.
— Навіщо?
— Це не телефонна розмова. — ця відповідь мене ошелешила. Навіщо йому ексгумувати її тіло? Бляха, я тільки її похоронив.
З'явилась нова версія?
Не телефонна розмова. Це мало сенс. Краще казати все людині в очі, так більше шансів, що все залишиться між вами.
— Гаразд. — сказав я зрештою. Я досить довго думав про це. Якщо так потрібно, то так потрібно.
Екзгумація, так ексгумація.