Знедоленим шляхом ішли перехожі,
Мовчки дивилися в вічі сторожі
І проклинали знедолену долю:
"За що ти так з нами, як з травами в полі?
Гнеш, прогинаєш, вивіюєш вітром,
Топчеш дощем і засиплюєш снігом!
Ми ж лише люди: слабкі й безталанні,
Знедоленими ми жити не ладні!"
Люди страждали, їм дуже боліло,
Ні слова сторожі сказати не сміли,
Мовчки страждали, охоче чекали,
Що доля їм видасть за болі медалі.
А доля почула їх тихе моління -
Знедоленим людям послала спасіння -
Благословила родитись дитині,
Якій би життя їх змінити по силі.
Виріс той хлопчик і став чоловіком,
Але покоритись не зміг навіть з віком,
Він говорив: "Піднімайтеся, люди!
Боріться до смерті за власну свободу!"
Він їм кричав: "Не коріться сторожі!
Досить життя марнувати! Негоже
Так жити! Боріться, вставайте!
Хочете щастя? Тоді не чекайте!"
Та люди не чули, туди боялись,
Ще більше знедолені спини згинались,
Ще більше шепталися долі прокльони,
Що цей нещасний з життям їхнім коїть.
Думали люди, що далі робити,
Бунтівника не хотіли терпіти,
Взяли гостре лезо, сторожа ще спала,
Посланця долі більше не стало.
Люди сказали "дякую" долі
За розуми їхні безбожні і кволі,
І хоч так просили змінити життя їх,
Змінювати нічого не стали.
Ми віримо в диво, чекаємо чудо,
Що ось воно прийде, що скоро вже буде,
Та тільки приходить можливість змінити,
Ми ладні на все, щоб цього не робити.