Капкан тьми

2🕷

Тьма... У кожного своя. Як для балерини залишитись нерухомою, як пташці обрізати крила, так людині все життя прожити в тьмі, ніразу не побачити та не відчути тепла та ласки сонця. Але ж кожен потрапивши у тьму нето розваг, нето жартів випутатись з того капкану уже не в змозі. Що ж насправді тьма? Художники легко змішають потрібні краски та мазком зобразять тьму, песимісти звинуватять у всьому кінець, який неодміно настане для кожного, оптимісти ж навпаки тихо розкажуть про ніч та чудовий світанок, що настане після, романтики уявлять смерть коханої людини і тільки мрійники затихнуть та кожен побачить свою тьму...
Крок... Один єдиний крок і вона зможе забути про всі проблеми, про всі незгоди та переживання. Хіба важко зробити один крок і облегшити ношу цього світу? Ні. Босоніж опираючись об металевий кінець вона востання підняла очі на повний, немов намальований місяць та лише важкість на плечі заставила розвернути голову. Рука не була теплою, навпаки здавалось, що по венам тече не гаряча кров, а лід що ніколи не розтане. Хто він? Нажахано розглядаючи чорні очі в голові виникли різні думки. Це диявол? Занадто рано, адже вона все ще відчуває холод металу під собою, значить вона ще не померла. Ні. Атеїстка, яка почала ненавидіти Бога з раніх літ надіється всього лиш на декілька хвилин пекла та боротьби за це незграбне життя. Тоді хто цей незнайомець, що тримає її за плече та розглядає її запухше від сліз обличя. І справді.. Як його назвати? Таємним незнайомцем, зачарованим рятівником чи вісником смертельної біди? Можливо всіма цими словами запросто можна описати його, та вона не перша та не остання кого він рятує на містку, де він здається опинився по випадковості. Холодна груба рука, жорстока на дотик через мозолі охопила здавалося дитячу лодонь, на якій легко можна перерахувати випнуті кістки. Одним рухом вона вже лежала та крепко прижимала до себе незнайомця, немов покинуте кошеня до чергового перехожого, що одним своїм поглядом дає таку дорогоціну надію. Хлопець недовго думаючи не став їй заважати і вже через декілька хвилин, на тіло рятівника, крізь тонку тканину впало декілька теплих капель. Нехай плаче. Тільки не з ним та не для нього. Відкинувши дівчину він піднявся та струсивши грязюку, яка могла ненароком на нього впасти він нарешті поглянув на неї. Босі ні навіть голі ноги, які прикривала лише довга чоловіча рубашка білосніжного кольору. Опустившись він спробував заглянути в обличя прикрите лодонями, він не залишить її, але і не збирається заспокоювати цю чергову сопливу жіночу істоту, що не може змиритися з розривом стосунків, він мовчки зніме свій піджак та легенько прикриє її від лишніх поглядів...
Нарешті їхні очі стикнуться та декілька секунд він споглядатиме краску незвичного кольору її ніжних очей, а вона шукатиме в його тьмі будь які пояснення чи проступи емоцій, ні.. нічого, немов в бездоній ямі.
-Зупинись..- грубий бархатний голос заставив вуха напрягтися та подав сигнал до мозку-Бог не потерпить неполадку в своєму механізмі, тому навчись нарешті виживати в цьому світі.
-Про кого ти говориш?- запитання, яке привело в шок не тільки співрозмовника, але й володарку цих слів-Про істоту, яку складають міфи чи про психа, що карлюкає наші долі?- голос тремтів, а засохші губи ледь ворушились вимовляючи слова. Ухмилка. Перша емоція, яку вона помітила на обличі незнайомця.
Рівненькі губи хлопця вигнулись у кривій ухмилці та засунувши руки в кармани він промовив
-Ну привіт... Та сама...
Її сірі очі повільно піднялись та з під лоба здивовано спостерігала за ним.
-Хто ти?
-Яка різниця? Точніше.. зараз це не головне. Головне, що я тебе знайшов.
Він неспіша розглядав її риси обличя, вона.. вона тихо боючись зробити будь який лишній рух сиділа, відчуваючи холод металу поручнів з-заді її спини. І справді він міг бути як звичайним добрим перехожим так і божевільним психом, що щось собі там понапридумував. Він всього лиш переводив свій погляд, від її обличя до волося, деяке вже давно втратило форму, та все ще невеликий шар лаку для волося поблискував під світлом нічних ліхтарів, деякі все ще локонами прикрашали всю ситуація, але і є наявні мокрі пасма від поту, що навіть встигнули прилипнути до її лоба.
Дівчина немов дивилась в тьму, здавалось в очах навіть не була присутня білкова оболонка, лише чорна тьма і все, вона вже зустрічала схожі, не раз дивилась в них немов вони притягували та заставляли посміхнутись. Це не те. Від погляду сьогоднішнього незнайомця дівчина хоче згорнутись, натягти декілька покривал, немов вони її врятують, вони заполоняють душу та дурманять розум. Все ж він опускає погляд, який одразу хмуриться, вона зробила теж та рука моментально потягнулась до рубашки, що була розстібнута на декілька верхніх гудзиків, які діставали своїм видом до її невеликих опуклих горбочків на які вона навіть не встигла натягнути будь якої білизни. Обоє стикнулись поглядом і тепер їй справді стало страшно, немов вона стоїть на міні, від якої відступивти означало взірватись разом з нею.
-Хто він?... Хто це зробив?- серед тиші його тихий голос мав занадто багато впливу.
-Він нічого не зробив...- послушно, немов малеча прошепотіла дівчина та нова порція сольоної рідини вже підступила та почала пощіпувати очі. Самопочутя було не паршиве, воно було жахливе, мить і її накриє незнана сила занурюючи її в глибокий сон.
Очі неспіша привідкриваються та в полі зору з'являється біла стеля з розкішною люстрою прикрашену різним каміням. Піднявшись дівчина спершу перевела погляд на велике ліжко, в якому легко можна потонути тільки потім вона стала розглядати і всю кімнату: два комоди по обидва краї ліжка на яких стояли лише лампи, великий шкаф навпроти ліжка, дзеркало біля нього та штори ніжно сірого відтінку, що зливався з простиню в ліжку. Ноги обережно ступили на м'який білий коврик та тільки зараз на стіні, до якої вона спала головою був зображений туманий ліс, здавалось він навіть тоне.. все ж відвівши погляд вона безвучно підійшла до шторів та ставши посередині вагалась чи варто їй відкривати штори, вцілому вікна можуть виходити на сад чи подвір'я, де більшість всього може знаходитись власник будинку, або ж він в домі та чекає поки вона прокинеться. Все ж цікавість взяла своє та вона тоненькими пальчика доторкнулась до шовкових занавісок та зжавши ледь ледь відтягнула, аби не привертати увагу. Сірі очі стикаються з другою парою вже чорних очей, що спокійно спостерігають за нею немов бачуть крізь занавіску. В одній руці була біленька кружка з крепким напоєм, аромат якого відчувся навіть в її жилах, а друга власно розмістилась в кармані його штанів, одяг не змінився, а якщо і змінився то на такий ж. Невідриваючи погляду вона немов прикована ненаважувалась на більші дії ніж приривисте дихання, якого їй катастрофічно не вистачало. Він ж повністю готовий та навіть з самого початку коли вона прокинулась хлопець стояв та крізь тоненьку тканину спостерігав за обережними та навіть дивними діями його гості. Немов втративши голос дівчина могла лише пошевелити ротом, та за мить прийшла в себе та опустила погляд від хлопця, що пожирав її. Все ж постукавши об скляну поверхну фалангами своїх пальців дівчина тільки тепер помітила скляні, майже прозорі двері, що виходили на невеличкий балкон. Погляд опустився до ручки дверей та спішити відчиняти вона не думала, хлопець цього і очікував, зараз вона закриє штори та нервово почне шукати вихід, а йому прийдеться злізати з другого поверху та тільки потім вирішувати проблему, та вона немов на автоматі відчиняє та відійшовши дає йому місце, щоб той пройшов. Не затримуючись він підійшов до комода та поставивши кружку впав та награно немов від втоми простонав.
-Хто ти? Чому я тут? І де саме я?
-Забагато запитань, але відчуваю це ще не все. Вірно?- погляд впав на дівчину, що бігала очима з місця на місце, аби не стикнутись з його.-Хм... Я Даймон Паркер. Ти в мене дома, після вчорашнього випадку на містку прийшлось тягнути тебе сюди, так як і одягу при тобі нормального не було, я вже мовчу про телефон, або звичайний гаманець.
-Вчорашнього випадку?- здивовано все ж подивилась вона на нього, нащо виступила моментальна ухмилка, після якої вчорашні події немов вдарились об голову.
-Дякую...- ледь чутно, навіть не шепотом, а ще тихіше вино примовила дівчина.
-За що?- немов не розуміючи в чому справа випалив Даймон.
-За.. те що не залишив там на містку.. що попіклувався про мене...
-Ти достатньо легка, а я занадто сильний, щоб жалітись на мою втому. Я представився, тепер твоя черга.
-Я.. Ебігейл Кларк.. Можна запитання...
-Звичайно.
-Ти? Ти контрабандист? Вирішив підзаробити на мені?
Сміх заполонив кімнату та немов відбивався від стін.
-Смішно, але ні.
-Тоді чому? Чому там на містку ти мене зупинив? Врятував?
-Тоді в мене зустрічне запитання. Хто він? Хто той хто зробив з тобою це?
-Про кого ти взагалі?
Очі хлопця опустились і дівчина згадала.
-Ти вже запитував мене про це. Чи не так?
-Твоя думка бачу не змінилась.
-Придурок. Що ти взагалі від мене хочеш?
-Придурок? Я навіть не надівся на подяку, скоріше на істерику, страх чи тому подібне, але так прямо в очі мені такі слова казало не багато людей.
-Мені байдуже хто і коли тобі це казав, якого милого я тут забула?
-Вчора ти була спокійніша.
-Слухай Деймон, я все розумію, але краще б ти залишив мене на тому містку, краще б аби я закінчила з цим раз і назавжди, більше ніяких проблем та болю для мене і навколишнього світу.
-Реально в це віриш?
-Хіба ж неправда?
-Тобі ще рано знати.
-Згідна. А тепер я хочу залишити цей будинок та нарешті повернутись.
-Куди? Тобі є куди йти?- схрестивш и руки на грудях зацікавлено запитався він
-Яка різниця? Тут я точно не збираюсь залишатись!
-Тоді...-заглянувши в її глибокі очі він бачив нічого крім впевненості і все ж уступивши їй місце, аби вона вийшла він теж без сумнівів доповнив- надіюсь ми більше не зустрінемся..
Кинувши на нього гнівний погляд дісталась до сходів та оглянула нижній етаж де декілька слуг клопотались над великим прозорим столом, куди вже підносили страви на сніданок. На мить вона і справді зупинилась, простоявши так доки не підійшов господар та не встав біля гості спостерігаючи за предметом її уваги.
-Невже ти голодна?
Піднявши на нього голову вона здивовано промовила
-Ти про що?
І живіт болюче пробурчав виконуючи пісню китів.
-Дійсно. Про що це я? Джулі! Проведи нашу гостю!
До них піднялась смуглява повнувата жіночка та легесенько поклонившись здивовано, немов не розуміючи в чому справа оглянула дівчину.
-Сніданок вже готовий.- намагаючись дізнатись чи не помилився хлопець виправила вона.
-Ні Міс Ебігейл не голодна, проведи її з дому, тут вона не збирається залишатись.
-Але ж вона зовсім...
-А. Ти про її одяг? Думаю їй так і справді подобається чи не так?
Ебігейл з злістю заглянула в тьму його очей та готова проклянути на тому ж місці не діждавшись наступних слів спустилась та попрямувала до центральних дверей, що вели на вулицю та відкривали вид на подвір'я все при пречудовому доглянутому газоні, навіть поодинокі дерева немов утворювали картину. Все було до дрібниць елегантно та досконало. Стежка від дому до воріт та входу для людей була акуратно вложена та змійкою оминала доглянуті кущі із різними квітами. Вона гнівно поспішала та ледь вона війшла як ворота відкрилися, дівчина ще раз поглянула на дім та в одному із вікон побачила Деймона із пляшкою якогось напої, із якої він пив та одночасно насмішкувати махав для Ебі рукою на прощання, немов насміхаючись. Струсивши голову вона все ж зрозуміла в якій частині міста знаходиться та приготувалась до довгої дороги, на пів дорозі все ж здалась та тільки зараз в її голову дійшло, що простіше було залишитись. Машина, що проїжджала повз зупинилась та дівчина одразу ж скривилась та встала.
-Ебі! Зупинись! Нам слід поговорити!
-...
-Ебі! Невже все так закінчиться?