Любов дається лише сміливим

LXII

Вона хапає мене мокру, чи то від води, чи то від сліз в обійми. Я здригаюсь в її руках, а її врівноважене тепле дихання заспокоює.

- Мені не подобається його світ.

- Якщо тобі не подобається його світ, візьми його в свій.

Я відриваюсь від неї, шалено хитаючи головою.

- Я не зможу.

- Зможеш! Любов дається лише сміливим.

Ноги підкошуються. Я опускаюсь на плитку.

- Його світ жорстокий.

- Тоді пообіцяй мені, якщо щось станеться, то ти обов'язково мені розкажеш.

- Звісно, - відповідаю я, і видавлюю посмішку. - Дякую.

Вона киває і присідає поруч зі мною.

- Ти знаєш, що він теж їде на канікули в гори?

Ну звісно, я повинна була знати, адже його команда завжди їздить. Чомусь я зовсім про це не подумала.

- Ясно.

Маша зжимає мою руку.

- Все буде добре. Пам'ятай про це.

Я пам'ятаю, але чи вірю в це - ще те запитаня.

Раптом вся втома навалюється на мене важким тягарем. Я піднімаюсь і простягую руку подрузі, щоб допомогти їй підвестись.

- Я втомилась, їдемо додому.

Вона посміхаючись киває і ми рушаємо до виходу.

Я прокинулася запізно. Ну чому завжди перед чимось важливим я мушу проспати? Тепер мені до виходу з дому залишилися якісь півгодини. А я не до кінця спакувалася та ще й мусила помити голову. Можу не поснідати й навіть відмовитися від перекусу на дорогу, але брудною не поїду! Вийшла на десять хвилин пізніше, з мокрим волоссям, бутерброди, на щастя, зробила мама.

Коли сіла до автобуса, моє серце гучно калатало. І зовсім не тому, що я майже всю дорогу бігла. Я знала, що Назар теж тут. Одна справа перестрівати його часом у коридорі ліцею. Тоді можна відвернутися, вдати, наче не бачиш. Зайшовши до автобуса, я помітила, що він сидить іззаду. Сама сіла посередині й усю дорогу відчувала його погляд.

- Ще навіть не ранок, - бурчить Оля. А потім додає: - Дай мені тягучки.

Я посміхаюся і відкриваю для неї сумку.

- Бери стільки, скільки захочеш.

Я перестаю посміхатися, коли бачу, що Аліна входить в автобус і сідає в крісло поряд з Назаром.