Ти знаєш про це, але ніколи не дізнаєшся!

1

Ти. Коротесеньке слово з двох букв. Для когось воно нічого не значить. Чому? Як? На ці питання я не знаходжу відповіді... Таке маленьке, але який глибокий сенс воно має! І як інші цього не помічають?..

Це слово кинджалом розсікає моє хворе на кохання серце, безжалісно його шматує, жадібно пожирає, знищує...

Воно топить у твоїх очей шоколадного кольору лаві, мені не врятуватися! Ніколи. Ось, просто зараз, не вистачає свіжого повітря, я захлинаюсь, повільно йду на дно Твого темного моря... Чому цього не помічають інші? Вони сліпі. Глухі. Німі. Як і я... Але я сліпа від почуття, вони ж - від байдужості...

П'янкий аромат манить до Тебе, вперто ігноруючи мої намагання тверезо мислити. І як не з'їхати з глузду? Солодкувато-кислуватий, з легким відтінком кориці та грушевого цвіту... Неперевершений. Неповторний. Бездоганний. Як дібрати слова, які змогли б хоч на краплю описати цей запах? Ці нікчемні люди не розуміють життя. Бо не змогли вигадати. Вони не знають ні кольору, ні дотику, ні смаку...

Я теж не знаю. Ніколи не відчувала ледь помітного дотику Твоїх губ до шкіри.

Ніколи не відчувала гарячого повітря, яке видихаєш із носа з невеличкою горбинкою. Невеличкою, проте, такою звабливою! На яку можна дивитися вічно, але це неможливо...

Ми знайомі вже сто, тисячу, мільйон, вісім мільйонів років, але... Просто друзі. Фраза, яку я повторюю щодня. Повторюю не раз. Повторюю щомиті. Але, яку Твій пронизливий погляд завжди перемагає. Наче, це йому нічого не вартує... А мені вартує! Чому цього ніхто не помічає? А чи помічаєш ти?

А пам'ятаєш, як ми побачилися вперше? Як теплого, травневого вечора, я поспішала додому на велосипеді? І як Ти випадково ледь не потрапив під мої колеса? Лиш вибачився і пішов. Я думала, що назавжди. Навіть не згадувала Тебе після. Не потребувала Тебе. Ще. Лиш поїхала далі, як завше, усміхнена, поміж сірих, насуплених перехожих, могутніх, зелених дерев, тюльпанів на клумбах, автівок у дворах...

А пам'ятаєш, як спільні друзі нас познайомили? Ти не відразу згадав моє обличчя, проте, я Твоє - за мить. Ті вулиці досі віддзеркалюють у скляних вітринах довгий, кошлатий чуб, який спадає на очі, солодкувато-кислуватий аромат з відтінком кориці та грушевого цвіту... Глибінь очей, у якій я через короткі тижні знайшла частинку себе... Виразні брови, які Ти постійно то здіймав, то опускав, то зводив разом, ямочка на лівій щоці, маленька родимка на шиї... Це бачили усі. Та чому саме я страждаю через Тебе? Чому саме я подивилася на Тебе іншими очима?

Точно знаю, що завтра, коли ми побачимося, Ти лише скажеш коротке "привіт". Може, потім запитаєш, чи любить конвалії моя подруга, яку музику слухає, чи танцює вальс, чи грає в баскетбол... Чи розкажеш анекдот, який я після буду згадувати і берегти, як зіницю ока...

Чи здогадуєшся про мою жагу до Твоїх очей? Можливо. Чи розумієш? Не впевнена. Не розуміє жоден. Навіть я. А мені й не треба. Існувати з таємницею легше...

У моєму пошматованому, розідраному серці проростають квіти. Вони приваблюють кольорових метеликів, які прокидаються щоразу, як Ти підходиш. Мені вже нічого боятися, залишається лиш померти. Чому саме Ти?

Чому саме для мене Твій низький голос є не просто набором звуків, а прекрасною симфонією, що лунає плавно й легко, наче хто загіпнотизував мене?..

Мені вже не страшні ні лісові пожежі, ні гарячі піски пустель, ні зимові морози, ні весняні повені. Я буду існувати з думкою про Тебе. Вона вбиває мене, але водночас робить живою...

Ми просто друзі. І ти казав, що ніколи не любив спеки. А я стала нею для Тебе. Ти привітний, Твоя посмішка бере мене в полон, але відверто розмовляєш зі мною лише коли нікого немає поруч... Просто одна з багатьох у нашій компанії. Непомітна. Непотрібна.

За вікном дощ. Холодний, сірий, густий. Земля стала кольору твоїх очей, неначе хто розділив з нею яскравий пігмент. Темна, проте де-не-де красуються зелені травинки. Але, твої травинки в очах прекрасніші, як стріли, що проникають в глибину моєї душі, назавжди залишаючи там відкриті рани. Вони не гояться, лиш стають більшими, небезпечнішими. Вони залишаються на все життя.  Болючі, проте завдяки ним я є. Завдяки ним я щоранку прокидаюся в солодкаво-липовому тумані. Завдяки ним я усе бачу крізь рожеву призму почуттів...

Життя таке чудове!!! Сповнене приємних страждань, що не дають вільно дихати, незабутніх спогадів, які хочеться якнайшвидше стерти з пам'яті, і в яких закарбовані найважливіши миті, проведені з Тобою...

І ти точно знаєш про все це. Ти знаєш про це, але ніколи не дізнаєшся!..

Дата створення - лютий 2019
Дата публікації - 05.12.2019