Янгол, що втратив крила

Розділ 2. Центр сили

Розділ 2. Центр сили

Отже, серед людей і справді живуть справжні янголи. От тільки... Вони ховають свої крила і ви їх в жодному разі не впізнаєте. Вони виглядають, як люди, а крила відкривають лише в екстрених ситуаціях. На землі вони виконують ті чи інші завдання і тільки після цього повертаються у свій небесний дім.

Дан - один із них. Коли він на землі, то виглядає як двадцятирічний хлопчина з чорним густим волоссям, блискучими сірими очима і ідеально гладенькою шкірою. Та насправді йому сто п'ятдесят років. Незважаючи на його вік, він завжди поводить себе, як мала дитина. Веселиться, дуріє і іноді навіть потрапляє у неприємності. Щороку Дан приходить на землю на цілий місяць і допомагає людям. Аби повернутися додому він має зайти в храм. Так було й того дня...

Виконавши завдання, він повертався на потягу до храму з якого міг спокійно потрапити додому. Його невидимість, яку забезпечив чарівний золотий перстень, дала змогу проникнути у потяг непомітним. Бо, на жаль, грошей у янголів немає.

Посміхаючись, Дан проходив повз купе, слухав гуркіт коліс і розглядав краєвиди у вікні. Аж раптом з одного купе вибігла дівчина. Русяве волосся, сірі очі, рум'яні щоки і тонкі губи. Вона несла в руках сумку, яку навіть не закрила, змахнула з плеч кучері і, грізно гупаючи ногами, пішла в інший бік вагона, туди, де стояв Дан. На її обличчі можна було прочитати лють і, здавалося, вона зараз заплаче.

З того ж купе вибіг хлопець. Він схопив її за лікоть і розвернув до себе обличчям.

- Міло, стій! Чого ти злишся?

- І ти ще питаєш?! - дівчина вирвала свій лікоть з його руки. - Ти мені вже ось де сидиш!

Мілана показала рукою на горло і знову развернулася на підборах, але хлопець поклав їй руку на плече.

- Та зачекай ти! Вислухай мене! Будь ласка!

- Славо! Я не хочу тебе слухати! Тобі твій комп'ютер важливіший за мене! Скажи мені, коли ти востаннє дарував мені квіти?

- Та до чого тут це?! - Слава гупнув кулаком по вікну.

- Та до всього! Ти нічого не розумієш! Замість того, щоб на відпочинку ми разом веселилися, ти весь час просидів за своїми іграми! Ніби у них сенс всього твого життя!

- Міло, ти перегинаєш палку! - він пригрозив їй пальцем.

- Це я перегинаю?! Славо, ти ведеш себе, як дитина! Йди геть з очей! - Мілана знову рушила у бік Дана, якого не могла бачити.