Вулиці наших книг

._2_.

Пальці торкаються клавіш. Тиша завмирає на мить і – зникає.
Хтось співає дівчині мелодію, і вона її підхоплює, наче грає її щодня.
Телефон різким звуком розриває ейфорію, і дівчина, не глянувши, вимикає його.

«не сьогодні, друже»

Хлопець чекає. Спускається зі своєї кімнати на кухню і вмикає музику.

Календар привертає його увагу, і він раптом усміхається, пригадавши щось.

«отже, не сьогодні»

На підлогу з полиці падає книга і розкривається на якісь сторінці.

Стью.

Стью треба терміново відвідати аеропорт.

До міського аеропорту кілометрів 20, але Стью не фанат громадського транспорту, тому добирається туди велосипедом.

Будинки поволі рідшають, і відкривається зору злітна смуга, а з нею і невеличка прибудова, яку можна розпізнати як аеропорт лише через великі букви назви при вході.

Залишивши велосипед, Стью кілька секунд вагається і врешті підходить ближче до чоловіка, який стоїть неподалік.

– Пол!

Чоловік обертається. Насправді він старший за самого Стью років на десять, не більше.

– Радий тебе бачити! – Пол усміхається і відповідає рукостисканням хлопцю.

– Як життя? Що нового? – Стью слухає розповідь Пола і водночас переводить погляд на небо, яке ще от-от – і почне вечоріти. Сонце лукаво посміхається, зачепившись промінням за край обрію.

Пол сміється, помітивши, що з хлопця слухач ніякий. По-дружньому плескає його по плечу.

– Ця молодь, – жартівливо нарікає він. – Нудно їм слухати старих. Ходімо.

Стью дивиться на друга поглядом «я не винен», усміхається і рушає за ним.

– Де вона?

– Тут, – Пол вмикає десь світло і киває на «Голубку», яка готова злетіти на своїх білих крилах.

– Добре ж ти повозився з нею, ремонтуючи, – усміхається Стью, проводячи рукою по блакитному напису на біплані.

– Вона була того варта.

Можливо, колись Стью опиниться на місці пілота, але не сьогодні.

Зібравши всі свої вечірні думки в біплан, злітають.

«Голубка» розсікає тепле повітря і біжить за сонцем, яке вже розбарвило півнеба у червоний.

Хмари горять, вогненний диск сліпить очі, і Стью хочеться зробити цей політ вічним.

Але все-таки на землі є щось, що не відпускає його у вічне плавання в хмарах. І він про це анітрохи не шкодує.

Пол усміхається і киває кудись убік.

В небі видно самотню чайку, яка кружляє над аеропортом і, мабуть, теж намагається дотягнутися до сонця.

Небо темніє, і сонце гасне.

Маленький біплан сідає на чорну смугу і ховає у вечірній втомі свої крила.

v. r. c.
як там твоє небо?

m. t. k.
ще живе.