Народженні Померти

#1

      Привіт. Я Мік, мені 16 років, я важкий підліток і мене відправили в цю діру, щоби я перестав бути дебілом.

     Все було прекрасно, поки я не спалив машину сусіда. Тоді то й моїм батькам прийшла рекомендація, відправити мене на літо в табір для «важких підлітків».

     Взагалі, я нормальний. В школі я вчився на відмінно, але останні декілька місяців, забив на це, бо дійшов висновку, що це все фігня. Насправді я й сам не знаю, що сталося. Батьки подумали, що я зв'язався з поганою компанією, і коли прийшла ця грьобана рекомендація, вони просто заповнили анкету без мого відома.

      І ось вчора зранку я дізнався, що увечері мене вивезуть у якийсь табір, на краю світу. А точніше в горах.

     Звісно я був дуже злий на батьків. Занадто злий. Але один вечірній косяк – і я забив на все. Єдине, що мене насторожувало – то те, що я їду в табір для дітей–злочинців, типу крадіїв, ґвалтівників і наркоманів. Ну але ж я не такий. Я просто курю, ну і деколи й траву, але хіба через це попадають в пекло?

      На машині ми виїхали після обіду. Малий Саллі – мій семирічний брат теж поїхав. Я сидів в навушниках вже декілька годин. Думав брат засмутиться, що мене не буде все літо й проситиме батьків не везти мене туди. Я йому навіть двадцятку дав, щоб він це зробив. Натомість це гівнюк випалив, що забере собі мою кімнату. А двадцятку він не повернув. Так ми їхали в машині дуже довго. Я позгризав всі нігті. Коли я відгризав ніготь з середнього пальця, то повернув голову до гівнюка-Саллі. Він робив те саме з тим самим пальцем. Не сказавши ні слова, ми обмінялися «Факами» і продовжили своє діло. Цим і обмежується спілкування в моїй сім'ї.

     Ми приїхали туди пізньої ночі. Тому я нічого розгледіти толком то й не встиг. Нас зустріли двоє людей. Високий сивуватий чоловік, одягнутий в офіційний костюм, темно синього кольору, та молода жінка, росту трішки нижча за мене. Її чорне волосся було стягнуте у хвіст так туго, що вона ледве моргала. Я подумав, чи може ще не пізно сказати, що мої батьки помилилися, і я насправді не підходжу під характеристику складного підлітка, вказану в анкеті. Може ще не пізно сказати, що це все велика помилка?

     -Ти Мік, так?-звернувся до мене чоловік.

      -Так. – постарався видавити я як наймилішим голосочком, ще раз доказуючи, що мені тут не місце.

     -Твої батьки підуть зі мною, а Ліля проведе тебе до твоєї кімнати.

     Я мовчки кивнув татові. Мама поцілувала мене в лоба й попросила, щоб я не робив дурниць.

     Ліля провела мене у якісь старі двері, там ми піднялися по кам'яним сходам на 4 поверх. Стало якось не по собі, коли я збагнув, що нічого взагалі не чути окрім цокання Лілених каблуків, що відлунням стукали у мене в голові.

      -А тут взагалі хтось є?- не стримався я й спитав.

      -Так. Близько 3 тисяч, таких як ти. Зі всієї країни.

     -ТРЬОХ ТИСЯЧ?- Я правильно розчув? Тут 3 тисячі дітей уголовників. І серед них я.

     Ми вийшли на коридор, обшитий старою тканиною. Зайшли в треті двері з права. На них красувався невеличкий металевий прямокутник, де було вигравіровано «Мік Коллінз». Ну от я і дома.

     -Тут ти будеш жити наступні три місяці.- Прекрасно. Три мать вашу місяці. Тобто і моє день народження теж.
Кімната була не велика. Старезне вікно на пів стіни. Двоспальне ліжко. Стіл, полиці, навіть ванна кімната маленька є. Жити можна.

      -Я твій куратор. В мене ще 7 людей, наша группа AM3. Завтра о 7:00 тут на коридорі. Телефон в тебе до завтрашніго вечора. Попрощайся там зі всіма. Обживайся. – Ліля потисла мені руку і вилетіла з кімнати.

       Ну що ж. Весело. Прощатися мені не було з ким. Я відправив по смсці деяким друзям та й усе.