Унікальна

Глава 3

Поки ми з Майком прямували до директора, між нами деякий час нависла мовчанка, яку розірвала я:

- То значить ви з Аленом брати? Як таке може бути? Ви абсолютно різні.

- Ну справа в тім, що він мій двоюрідний брат. Мої батьки померли коли мені було 10. Після цього опіку наді мною взяв дядько, брат моєї матері, сином якого і є Ален.

- Вибач, я не знала,- мені стало шкода хлопця. Це напевно так важко, жити без батьків. Мені завжди жаль таких людей. Вони позбавлені батьківського тепла, не відчувають турботи матері, опіки батька. Таким дітям важко жити.

– Та не переживай, все нормально, я звик. А на рахунок нас з Аленом, то всі кажуть що ми дуже різні, бо так і є. Ми як вогонь і лід, дуже різні по відношенню до життя і до світу.

- Я це вже зрозуміла. З першого погляду видно що ви протилежності,- я залюбки ще б поговорила з хлопцем, але ми вже підійшли до кабінету страшної людини, яку напевно бояться усі школярі і багато хто боїться відвідувати його кабінет. Але у нашій школі все було не так. У нас просто чудовий директор містер Едвард Гілсон. Йому 46, але в душі він такий самий підліток, як і ми. Якщо потрібно з кимось поговорити на будь-яку тему, то він вислухає тебе у будь-яку пору. З ним нам навіть не потрібна психолог. Містер Едвард просто чудова, добра, а головне розуміюча людина. Він завжди підтримує нас у будь-яких починаннях, неважливо чи це участь у конкурсі, чи банальна організація дискотеки. Ми любимо свого директора.

- Ну ось ми і прийшли. Тут кабінет директора. Далі іди сам.

- Дякую, Лісо. Не уявляю що б робив без тебе-він посміхнувся так щиро, що я аж зніяковіла. Хлопець стояв дуже близько до мене. Його нереально красиві очі дивилися немов не на моє обличчя, а в мою душу, і проникали глибоко-глибоко до моїх давно забутих почуттів. Цей погляд розбудив у мені щось давно забуте, те що давним-давно спало і раптом прокинулось. Це почуття не можна ні з чим порівняти.

Та я змусила себе прийти до тями:
–Нічого, попросив би когось іншого провести тебе.
–О, ні! – раптом викрикнув хлопець і опустив голову.
–Що таке?–не зрозуміла я
–Гадаю, я б не знайшов такого красивого провідника як ти,–хлопець підняв голову і подивився на мене, що одразу змусило мене почервоніти. Хлопець це помітив:
–Лісооо!–Майк і далі мило посміхався.
–Так?
–Ти так почервоніла від моїх слів?–видно що він усе зрозумів.
–Та ні, що ти. Просто день дуже спекотний, –краще було, якби я цього не говорила. Бо в ту саму хвилину ми подивилися у вікно де якраз лив сильний дощ.
–Кажеш, спекотний? Ну так так, дуже спекотний, –з насмішкою говорив Майк.
–Нуу...ееммм...просто... Ну було... Було спекотно.
І сталося те, що врятувало мене від сорому. У мене задзвонив телефон. Це дзвонила мама:
–Доню, я біля школи. Чекаю тебе в машині. Ти ж без парасолі, так?
–Так, мамо. Але в мене ще урок.
–Не переймайся, я поговорила з учителем, вона тебе відпустила.
–А що сталося?–я помітила, що Майк все ще стояв і дивився на мене. Він навіть на сантиметр не відійшов.
–Лісо, поговоримо вдома. Я чекаю,–і мама відключилась.
–Щось сталось?–запитав хлопець
–Ні ні, все добре. Мені треба йти. Бувай. Побачимося.
–Ну добре. Бувай.

Я розвернулась і пішла до виходу.Хотіла повернутись і ще раз подивитись на Майка, мені так хотілось це зробити, але я пересилила себе і не повернулась. А навпаки, пришвидшила свій крок.

Вийшовши на вулицю, я помітила як змінилась погода. Зранку було тепло, сонячно, а тепер похмуро, прохолодно і падав сильний дощ.
Я швидко пробігла до машини і сіла в неї. Мама одразу завела машину і ми поїхали.