Унікальна

Глава 2(2)

Після всього почутого мені було не по собі від думок про переїзд, термінову економію у зв'язку з виплачуванням кредиту. Я намагалася не думати про це.
Біля воріт школи ще здалеку я помітила її. Мою кохану, любиму найкращу подругу Кіру. Худа, середнього зросту чорноволоса дівчина з голубими очима бігла мені назустріч, та ледь не збила з ніг своєю вагою, хоч вона і була худшою за мене, але це компенсувалося її зростом, вона була вища за мене.
-Лісоооо! Коханааааа! Любааааа! Як ми давно не бачились! Я так скучила!-дівчина ледь не задушила мене в своїх обіймає.
-Ахахаха, Кіро! Коханааа! Я теж скучила, але ми ж учора ввечері бачились!-дівчина змусила мене посміхнутися.
-Лісооо,-почала дівчина суворо дивлячись на мене:-це було не "тільки вчора", а " аж вчора"!
Дівчина дивилася на мене так суворо, що часом я не розуміла що це жарт і сприймала це цілком серйозно. Але все ж легкий смішок подруги повернув мене в реальність.
-Добре, Люба, як скажеш.-мені було легше погодитись, ніж сперечатися з нею.
Сміючись, ми попрямували у напрямку кабінету хімії, але несподівано дорогу нам перекрив Джек, хлопець Кіри. Вони разом були просто прекрасні і ідеально підходили одне одному. Я так любила на них дивись, вони такі милі. Але цього разу все було не так.
–Кіро!-різко почав хлопець- Нам треба поговорити!- таким різким я його ще не бачила, тим більше по відношенню до Кіри, на секунду мені стало не по собі за подругу.
-Джеку, що таке? Сталося щось серйозне?-видно що і дівчина нічого не розуміла, але хлопець наполягав:
-Нам терміново потрібно поговорити!-вже майже викрикунув він і втупив у мене погляд своїх чорний, глибоких очей. Я завжди боялась його погляду, він змушував мене ніяковіти. Тому нічого не зрозумівши я промовила:
-Еммм... Ну я напевно піду до класу... А ти....Кіро. Ей, Кіро-але дівчина здавалося мене не чує, її погляд заворожив Джек, який здавався їй іншим. Я пішла на урок.

Мені дійсно було страшно за подругу і я не розуміла що сьогодні за день. Жахливий день.
Подруги дуже довго не було, урок вже як 30 хвилин почався, а її ще немає. І тут я бачу її, ледь стримуючи сльози дівчина заходить до класу з опущеною головою і сідає біля мене:

-Він мене покинув! Просто покинув! Нічого не пояснив! Не сказав! Лише "ми розходимось"! Причину він не назвав! Та я і не хочу знати! Мені вже всеодно! І зараз і тут ми закриємо тему Джека! Він тепер має своє життя, у якому мене немає! Все! Більше ні слово про нього!-мені було дивно що дівчина промовила все це на одному диханні, ніби готуючи цю фразу наперед, але мені було надзвичайно жаль її.
Після уроку Кіра відпросилася додому, ніби-то через погане самопочуття. Та я розуміла що їй треба побути самій деякий час. А я залишилась у школі.
Йдучи по коридору я помітила дві незнайомі мені постаті. Це були хлопці. На вигляд їм було по 18 років, вони були чимось схожі. Один був високий, худий, з темним каштановим волоссям до вух та красивими карими очима, мені він з першого погляду сподобався. Одягнений по-молодіжному: у джинси , кеди та сорочку, він справляв враження досить милого, доброго хлопця. І цим безумовно симпатизував.
Другий хлопець на перший погляд здався хуліганом. Трохи нищий за друга, але більш мускулистий він впевнено ступав кожен крок. Його голубі очі оглядали школу, волосся було темним, та коротким, але йому так личило. Одягнений був у кросівки, джинси, футболку та американку.
Хлопець, той що хуліган, йшов з мінералкою в руці та, можливо, не помітивши мене, а може і спеціально вилив на мене вміст пляшки. Уся вода потекла по моїй чорній футболці, я відчула неприємний холодок на животі. Піднявши голову я помітила легкий смішок на обличчі хлопця, схоже його це розвеселило. Хоч я і була вся мокра, він не вибачився, а просто пройшов повз мене, ніби так мало бути, ніби це нормальна річ. Мене це дуже розлютило:
-Ей, ти не хочеш вибачитися?! Це взагалі нормально?! Як ти поводишся?!-я не говорила, а кричала, бо була вся червона від злості.
-Мала, це нормально, звикай-на ходу прокричав він. Ох, як мене бісять такі як він, вискочки, самолюби, егоїсти.
Та раптом я почула як хтось подає мені серветку. Це був цей новенький у сорочці:
-Тримай, гадаю, тобі це потрібно,-хлопець мило посміхнувся і додав:-мене звати Майк, ми тепер вчимося у вашій школі.
-Я Меліса, можна просто Ліса. Вибач, а хто "ми"?
-Я і мій брат Ален. Ну цей що вилив на тебе воду. Я вибачаюсь за нього, бо він буває дуже жорстоким. Але не дивлячись на це він користується неабияким попитом у дівчат-з посмішкою говорив Майк.
-Серйозно? Такий хам і егоїст? Не бачу у ньому нічого такого що б могло сподобатись нормальній дівчині. Типовий самолюб.І дівчата його напевно такі самі.
-А ти не така?-хлопець подивися на мене такими очима, якими ніхто ще ніколи не дивився. Таким лагідним, милим, щирим поглядом,у яких не можливо було не закохатися. Та я відганяла від себе ці думки.І голос Майка привів мене до тями:
-Лісо! Лісо! Ей, ти чуєш мене? Все нормально?
-Так, так, усе добре-сказала я, уміхнувшись на всі 32.
-Ти йдеш до класу?
-Так, а що?
-Ти можеш провести мене в кабінет директора?
-Так, без питань. Нам праворуч.
-Добре, як скажеш-усміхнувся хлопець і ми попрямували до кабінету директора.