Within Range 2

+ extra 4

- Тебе запитують, Со Мін. - Юн Со вже стояв навпроти. - Ти ящик проковтнула?

Очі Со Мін наповнились слізьми, але вона не плакала. Трималась. До останнього.

- Я... була з ним.

- З ким? - питає Юн.

- З одним хлопцем зі школи.

- І? - різко.

- Він... - вона ковтнула. - Ми переспали.. І після цього він сказав, що йому байдуже на мене. І що це цілковито моя вина.

Голос зламався. Сльози все ж пішли. Мін Хо стиснув пальці так, що побіліли кісточки.

- Тобто... скористався.

Юн Со вже знав цей погляд. Знав, що за ним іде. І знав: зараз його завдання - не дати цьому вибухнути. Він підійшов до Со Мін, опустився навпроти, щоб бути на рівні очей.

- Подивись на мене.

Вона подивилась. Заплакана. Зла. Розгублена.

- Ти не зробила нічого такого, за що маєш соромитись, - твердо. - Чуєш?

Вона кивнула, але сльози не зупинялись. Мін Хо відвернувся на крок. Видихнув крізь зуби.

- Ми це вирішимо, - сказав він глухо. - Але не зараз. Не так.

Юн Со обійняв доньку, притиснув до себе. Вона схлипнула й вчепилась у його светр, як тоді, коли була зовсім маленькою. У вітальні стало тихо. Але це була не порожня тиша - це була тиша після того, як щось важливе нарешті сказали вголос.

_____________

Мін Хо поїхав пізно. Не грюкнув дверима. Не сказав, куди саме. Просто взяв ключі - і зник. Хлопець жив недалеко, Мін встиг дізнатися його адресу від Со Мін. Занадто недалеко для того, щоб почуватися в безпеці. Він відчинив двері не одразу. Коли все ж визирнув - усмішка на обличчі була ще та, самовпевнена, ледача.

- Ти хто?..

Мін Хо не підвищував голосу. Він просто зробив крок уперед, так, що хлопець інстинктивно відступив.

- Батько Со Мін. - коротка пауза, після якої він спокійно додав: - Тієї дівчини, з якою ти вчора дозволив собі більше, ніж мав право.

- Слухайте, вона ж сама... - У хлопця сіпнулося обличчя.

Мін Хо підняв руку. Не різко. Навпаки - дуже повільно.

- Замовкнеш. Ти вже дорослий, знаєш різницю між «подобається» і «користуватися». І знаєш, що означає відповідальність. - Мін Хо нахилив голову трохи набік, дивлячись прямо в очі. - Не трусись ти так. Я не прийшов тебе вбити, хоча руки дуже чешуться.

Хлопець відступив назад, його трохи лякав погляд Мін Хо. Ще він помітив пістолет під кофтою, то йому взагалі не по собі стало.

- Якщо я ще раз почую твоє ім'я поруч із її сльозами, у тебе почнуться проблеми, які не вирішуються вибаченнями.

Хлопець ковтнув. Видно було: до нього нарешті дійшло.

- Я... я більше не буду... - пробурмотів він.

Мін Хо випрямився.

- Не «не буду». Ти тримаєшся подалі. Якщо я побачу тебе хоч в метрі від неї, тобі краще тікати подалі з міста. Ти зрозумів?

Він зробив крок назад, давши простір - і водночас забравши всю ілюзію контролю.

- І краде порадій, що сьогодні я прийшов сам.

Двері зачинилися повільно. Без крику, без сцени, але хлопець ще довго стояв по той бік, не рухаючись.