Within Range 2

+ extra 1

Перший клас починався не з дзвінка - а з хаосу. Со Мін стояла посеред кухні в надто великому рюкзаку, який з'їжджав їй на бік, і з серйозним виглядом намагалася самостійно застебнути ґудзик на кардигані. Вона вже вміла читати прості слова, рахувала до ста і вважала себе дорослою, тому допомога їй була не потрібна. Теоретично.

- Я сама, - буркнула вона, коли Юн Со нахилився допомогти.

- Я знаю, що ти можеш зробити це сама, - спокійно відповів він. - Просто дай мені допомогти тобі.

Вона фиркнула, але дозволила. Стояла рівно, терпляче, з тією серйозністю, яка з'являється у дітей, коли вони відчувають: сьогодні важливий день. Мін Хо сидів за столом із кавою, спостерігаючи за ними. Він уже був одягнений - стримано, акуратно, як завжди перед виходом. Але в погляді було щось м'яке, майже розгублене.

- Вона так виросла, - сказав Хан ніби сам до себе.

- Я чула. - Со Мін обернулася.

- Ми тобою дуже пишаємося, - додав Юн Со.

Вона кивнула, приймаючи комплімент як належне, і знову взялася до рюкзака. У школі було шумно. Батьки стояли трохи осторонь, хтось фотографував, хтось хвилювався вголос. Со Мін тримала Юн Со за руку, але не так, як колись - не з потреби, а швидше з традиції. Коли вчителька покликала дітей шикуватися, вона відпустила руку сама.

- Ви ж тут? - уточнила дівчинка.

- Тут, - відповів Мін Хо. - Нікуди не подінемось.

Вона кивнула і пішла. Не обернулась. Юн Со видихнув тільки тоді.

- Ти бачив? - тихо сказав він. - Вона навіть не озирнулась.

- Бачив, - відповів Мін. - Але це навіть добре.

Лі не втримав сльози, вона покотилась по його щоці. Хан поклав руку Юну на спину. Без слів. Вони не могли сильно показуватись, тож намагалися виглядати як кращі друзі, бо навряд чи тут всі віднесуться з розумінням до батьків геїв.

Ввечері Со Мін сиділа на підлозі у вітальні, розклавши зошити. Розповідала швидко, плутаючи події, перескакуючи з теми на тему.

- ...Вчителька добра! А ще мене поруч з Те Муном посадили! Він такий гарний, - дівчинка сказала це тихо, соромʼязливо. - Він плакав! Сказав, що йому страшно, але я його обійняла і сказала не боятися. І їжа така смачна була!

Юн Со слухав, киваючи, іноді уточнюючи. Мін Хо готував вечерю - він це не так часто робить, але сьогодні йому хотілося. До того ж вони зараз жили в квартирі, п покоївок тут не було.

- А ти боялась? - спитав він.

Вона задумалась.

- Трохи. Але я ж смілива.

- Точно. - усміхнувся Лі.

Пізніше, коли вона вже спала, з рюкзаком, акуратно поставленим біля дверей, Юн Со і Мін Хо сиділи на балконі. Без розмов про роботу. Без планів.

- Вона така щаслива сьогодні. - сказав Юн Со. - Аж не віриться, що вже минуло 8 років.

- 8 років.., - повторив Хан. - Та, ми з тобою вже 11 років разом, та? Чи 12?

- 11. - впевнено сказав Юн Со. - У нас з тобою скоро річниця.

- Точно. - Мін Хо глянув на нього. - Давай полетимо кудись? Ми ж хотіли.

- Але Со Мін тільки в школу пішла.

- Нічого страшного. Нічого не станеться, якщо вона пропустить тиждень.

- Хм, добре. - Юн усміхнувся і притулився до нього плечем. - А памʼятаєш як усе починалось?

Мін Хо не відповів одразу.

- Звісно памʼятаю. Я тоді чимало потратив на тебе.

- Ну, - Юн піднявся з його плеча і трохи розвів руками. - Це був твій вибір.

- Це був найкращий вибір мого життя.

Юн знову посміхнувся і поцілував його в губи. Так ніжно і тепло.