Школа Поран. Зона випробувань.

•°~ 4 ~°•

-----------
[Урок музики]

   Минув тиждень. Сьогодні вперше буде урок музики. Чому не було раніше? Вчитель був на лікарняному. А інша вчителька не мала часу його замінити для нашого класу.

— Доброго дня, мій клас! Радий знову вас бачити! — привітно посміхнувся вчитель Ан. — Бачу, у вас новенька? Шім Джеюне, представ її, будь ласка.

Джеюн встав, поглянув на Юнмі, мовчки натякаючи їй підвестися.

— Це Кан Юнмі.
— Добрий день! — Юнмі вклонилась.
— Яка гарна! На яких інструментах умієш грати?
— Аааа... — <мені казати всі чи лише гітару?> — На гітарі.
— Добре. Залишся після уроку на пару хвилин, домовилися?
— Так.
— Окей, тоді продовжимо урок.

----------
— Вчителю Ан, ви хотіли, щоб я залишилася? — у класі вже нікого не було, окрім них.
— Так. У мене до тебе є пропозиція, яка має тобі сподобатися.
— Що таке? — з щирою цікавістю запитала Юмі.
— Хочеш приєднатися до музичного гурту? Він дуже популярний у школі. Часто виступає й бере участь у конкурсах. Багато учнів хочуть туди потрапити, але шанс випав саме тобі.
— Чому я? Не думаю, що я якась особлива...
— У твоїх очах видно наполегливість. Я бачу, що ти живеш музикою. До того ж, ти граєш на гітарі, фортепіано і скрипці.

   На мить очі Юнмі округлилися.

<Як?! Я ж не казала йому...>

Але наступні слова усе пояснили:

— Кан Мінса приходила до школи, коли приносила твої документи. Вона трохи розповіла про тебе. Я тоді й дізнався, яка ти талановита. Не подумай, я не підслуховував. Просто я був на лікарняному, і мене заміняв мій заступник. А я йому обіцяв, що нічого не розповім...

<О май гад! То вчитель Ан і є директор?! Він знає мої оцінки... Боже, а я ж з деяких предметів — повна двієчниця! Якщо вчитель Пак на мене настукає, що тоді буде?>

   З такими думками Юнмі пішла на наступний урок.

   Як сказав учитель Ан, репетиції завжди у понеділок і четвер після уроків. Думаю, я встигатиму на роботу.

   Сьогодні понеділок, але я не йду — у четвер мені тільки видадуть ноти.

--------
[Середа]

Уроки давно закінчилися. Зараз Юнмі прямує на роботу в кафе.

— Доброго дня, пані Ірон! Як справи? — привітно сказала, заходячи до приміщення.
— Привіт! Усе чудово! Можеш поки поприбирати на столах?
— Буде зроблено!

   Сьогодні відвідувачів було менше, ніж учора. Але рука трохи боліла — треба було нести по дві чашки та відро. Але нічого. Юмі вже звикла до болю. І не так воно вже й болить.

---------
[19:00]

   Кафе вже закрите. Тому Юнмі спокійно йде до магазину, що в п’яти хвилинах звідси й двадцяти від дому. Нещодавно вона побачила, що там потрібен продавець, і одразу подала заявку. На диво, її прийняли.

   Її зміна починається о 19:00, іноді о 19:30. Завершується по-різному: о 23:00 або й о 02:00, якщо потрібно розкласти новий товар.

   У магазині Юнмі познайомилася з однокласницею Чон Роною. У них або одна зміна, або вона змінює Юнмі. Тепер Рона й Юнмі — найкращі подруги!

--------
   Двері зачинились за її спиною з м’яким клацанням, і тиша миттєво обійняла Юнмі.

   Вперше за день вона дозволила собі глибоко вдихнути. Але замість полегшення — грудна клітка стискалась сильніше. Серце гупало так, ніби ще й досі було в тому класі, де її принижували чужі очі й знайомі голоси.

   Вона різко скинула рюкзак, перекинула куртку на стілець і, не вмикаючи світла, пройшла до своєї кімнати. Напівтемрява обійняла її так, ніби розуміла біль. Дівчина впала на ліжко обличчям у подушку. Тиша була така щільна, що було чутно, як тремтять її пальці.

«Дурепа»… «проблемна дочурка»…

   Ці слова вдаряли, мов цвяхи в уже потріскане серце. Вона стиснула подушку, щоби не закричати.

   Це не перший раз. Але чомусь сьогодні було особливо боляче. Можливо, тому, що вона насправді хотіла бути частиною цього гурту.

  Можливо, тому, що десь у глибині душі хотіла, аби її просто прийняли. Як людину.

  Через кілька хвилин вона сіла. Очі — червоні, на щоках — сліди від сліз. Потягнулась до шухляди і дістала свій щоденник — старенький з потертою обкладинкою. Розгорнула сторінку й повільно написала:

«Я намагаюсь не здаватися. Але що мені робити, коли люди просто не дають шансу? Я ж не просила такого життя…»

  Її почерк був трохи тремтячий. Вона подивилась на слова, вдихнула носом, стираючи сльозу, й тихо додала:

«Але я ще тут. Я ще стою. І не зламаюсь…»

   Підійшла до дзеркала. Її відображення — заплакане, втомлене, але живе. Живе — всупереч.

— Тримайся… — прошепотіла. — Це тільки початок. Ти зможеш.