Школа Поран. Зона випробувань.

•°~ 4 ~°•

[Наступний день. 7:00]

   Як я ненавиділа ранок!
Не через те, що треба рано вставати, а бо знову побачу п’яну пику розгніваного тата.

— Так-с... Сьогодні треба знайти роботу! Ні, навіть не одну, а цілих дві! Чи три, може… Колись, як не як, закінчаться гроші, які в мене залишились…

   Недовго думаючи, Юнмі з’їла один бутерброд та, запивши чаєм, пішла одягатися.

--------
— Скільки вам років? — усі, у кого вона питалася, чи потрібні працівники, насамперед запитували це…
— Мені 17.
— Вибач, але приймаємо тільки з 18.
— До побачення...

--------
   Проголодавшись, Юнмі вирішила заскочити до затишного кафе. Звичайно, довелося пройти більше 5 кілометрів та понад 50 магазинів чи кафе.

   Кафе виглядало комфортно — як усередині, так і зовні. Воно не було надто популярним, тому відвідувачів було небагато. Найбільше людей приходило зранку перед роботою, в обід і ввечері, щоб щось перекусити. Доглядала за кафе привітна жінка років п’ятдесяти.
  
   Як помітила Юмі, риси її обличчя були схожі на японські. Тут продавалися зроблені власноруч тістечка, пряники та інші солодощі. Також можна було замовити чай, каву або сік.

   Дзвіночки на дверях милозвучно задзвеніли, повідомляючи про нового відвідувача.

— Ласкаво просимо до кафе! — жінка посміхнулась найширшою посмішкою. — Що бажаєте придбати?
— Хммм... — розглядаючи вітрину, промовила Юмі. — Дайте мені, будь ласка, он те тістечко. І... ягідний чай.
— Ось, тримай! А чай буде через хвилинки п’ять.

   Настала тиша. Юнмі обдивлялася кафе. Їй тут сподобалося. Та й недалеко від квартири — лише 15 хвилин пішки.

<Може, тут шукають працівника? Але хто ж мене прийме, коли мені ще немає 18-ти... Та варто спробувати. Файтін!>

— Ааа... — розірвала тишу Юмі, привертаючи увагу.
— Щось ще?
— Ні, просто... ви часом не шукаєте когось на роботу? — заплутуючись у корейських словах, ледве вимовила Кан.
— Ох... Що ж у тебе трапилося, що тобі вже в такому юному віці потрібні гроші? — запитала жінка.
— Не думаю, що мені вистачить тих грошей, які є зараз...
— Як тебе звати, дівчино?
— Я Кан Юнмі. Можна просто Юмі.
— Яке гарне ім’я! А я — Нішімура Ірон. Я з Японії, але вже сім років живу тут із сім’єю. Дуже приємно познайомитись!
— Мені теж!
— Я платитиму тобі 30 000 вон на місяць.
— А які мої обов’язки?
— Я вже сама не справляюся. Іноді допомагає син або старша дочка, але рідко — у них свої справи та навчання. Допомагатимеш мені на кухні, іноді прийматимеш замовлення. І, якщо тобі не важко, після закриття кафе поприбираєш. Я б і сама прибрала, але вже не ті літа, та й спина болить...
— Думаю, впораюся! — впевнено сказала, усміхаючись. — А нічого, що мені тільки 17?
— Якщо в такому віці вже йдеш працювати — значить, так треба. І ще... в тебе трохи чути акцент. Ти не звідси?
— Ааа... хе-хе... Обіцяйте, що нікому цього не скажете. Це секрет!
— Обіцяю, обіцяю!
— Я народилася в Новій Зеландії. Згодом переїхала до Японії. Майже рік тому приїхала до Кореї...
— Ого! Тобто ти знаєш англійську й японську! Ідеально. Іноді до нас заходять туристи або японці, яких перевели на роботу. Тепер у нас не буде мовних проблем!
— То... коли я можу почати?
— Якщо хочеш, то вже завтра. Приходь о 16:00. Субота та неділя — вихідні.
— Дякую! Тоді до завтра!