Продати душу Дияволу

Епілог

Теплий весняний вітер відносить пелюстки квітів кудись в далечінь. Співи птахів сповнюють душу насолодою і спокоєм. Краса сонячного світла і безхмарого неба пробуджує віру у щасливе майбутнє. Тиша садів і лабіринтів при дворі була зруйнована чиїмись кроками. Неспішними, але впевненими.

- Їбо, я прийшов і сьогодні. – промовляє чоловік років п'ятдесяти на вигляд. В руках у нього жовтець, а руки ті з шкірою втомленою. Він посміхається, але очі сповнені болю.

Він дивиться на ляльку, що сидить біля кущів червоної троянди. Гармонія синього волосся і вишневих пелюсток манила торкнутися і чоловік не відмовив собі у цій дії. Дотик до теплої, ніколи не постарівшої фарфорової шкіри, ніжний. Чоловік проводить великим пальцем по щоці, ніби сльози утирає, хоча їм там і місця немає.

- Я приніс тобі квіти, я міг би розповісти всі історії Марцелю і сьогодні, але боюся, що вони не сильно відрізняються від тих, що були вчора...тож, я приніс казки. Ти колись мріяв, щоб я їх читав тобі вечорами, кохання моє...

І шелест трав не смів перебити розповіді Сяо Чжаня, немов би природа знала, що Їбо все чує. Немов би знала, що любить його душа.