Розквітла гілочка вишні

2

Наступного ранку Джисон чесно розповів усе, що мучило його всі ці роки, усе, що не знаходило виходу і засіло глибоко всередині, не даючи вільно вдихнути, усе, що було нестерпним тягарем, який ледь його не зламав. Приховувати більше не було сенсу, Лі уже все побачив. Він захлинався сльозами на плечі Мінхо. Лі міцно огорнув його руками, підбадьорював, заспокоював, шепотів щось на вухо, хоча у самого щоки блищать від сліз.

Йому неймовірно шкода, що цій дорогоцінній людині довелося пройти через страждання, завдавати собі шкоди, тримати усе всередині.

Йому шкода, що не зміг зрозуміти і побачити це раніше, що не зміг запобігти цьому. Але він би не зміг допомогти тому, хто не просив про допомогу. Та зараз ще не пізно, Мінхо тут і він зробить усе, щоб Джисон став найщасливішим.

– Соні – ледь відчутно проводить рукою по спині – Я поруч, тобі більше не потрібно це робити. Добре? – кінчиками пальців пробігає по перебинтованій руці – У тебе є я, а у мене - ти, і ми можемо ділити усе тяжке на двох, у цьому нема нічого поганого. Але ти маєш зрозуміти, тобі також потрібна допомога спеціаліста

– Я розумію – Хан підіймає голову, дивиться втомлено, останній день перевернув усе шкереберть в його свідомості – Але хіба дійсно може стати краще?

– Це буде дуже важкий шлях, але у майбутньому ти озирнешся назад і зможеш з гордістю сказати, що ти це подолав. Я обіцяю тобі

– І ти готовий пройти його зі мною?

– Так, якщо ти мені дозволиш
~~~
І Джисон дозволив. Почалися пошуки психолога, перші сеанси. Мінхо завжди проводив його прямо до кабінету, стискаючи тремтячу долоню у своїй, а потім чекав його вдома зі смачним обідом і обіймами.

Лі ніколи не тиснув і не розпитував, просто мовчки був поряд. І цього було більш, ніж достатньо. Мінхо майже переїхав до нього, вони проводили багато часу разом.

Старший намагався знову заохотити Хана до музики, просив продовжувати і казав, що очікування обов'язково себе виправдає, тільки потерпи. Почали проявлятися перші проблиски взаємних почуттів. Перші ніякові доторки, сором'язливі усмішки, ніжні поцілунки. Звичайно, не обійшлося без невпевненості і страху, але вони вчились. Вчились відчувати одне одного і відкриватись. Не оминули їх і сварки, і навіть крики. Були моменти повного відчаю, коли здавалося, що усе марно, коли хотілося кинути усе і піти, коли виникало бажання знову узяти лезо до рук. Але вони міцно трималися одне за одного і не давали здатися, піти на дно. Мінхо теж не був залізним, у нього також існували проблеми і погані дні. І тоді він просто лягав Джисону на коліна, а той вкривав його ковдрою і гладив по голові, зариваючись пальцями у волосся. І в такі моменти усе ставало правильно. Хану потрохи кращало, він добре справлявся, став більше розмовляти, сміятися, довіряти, любити і відчувати життя. Одного дня ще не дуже популярна компанія погодилася послухати його музику і заключила з ним контракт на співпрацю. Можливо, він і не збирає мільйони прослуховувань, але є люди, яким подобається його творчість, а у Джисона є справа, якою він горить. Як і обіцяв Мінхо, тепер він міг озирнутися назад і сказати, що він усе подолав. А Лі прошепоче йому на вухо, як він ним пишається. Вони разом це подолали, без Мінхо би нічого не вийшло і він буде вдячний йому до кінця життя, навіть коли Лі відмахнеться і скаже, що він ніякої ролі не зіграв. А на згадку залишився лише шрам на руці, який Мінхо розмальовує у розквітлу гілочку вишні.