Розквітла гілочка вишні

1

Перший тривожний дзвіночок продзеленчав ще у випускних класах, коли він царапав руки булавками. Не до крові, лише подряпини. Але так щоб пекло, щоб відчувався біль. Постійний тиск від вчителів у школі, що високі оцінки - запорука успішного майбутнього, що без них ти ніхто, що ти ледащо і навіть не хочеш постаратися. А Джисон сидів до другої ночі, намагаючись вивчити купу непотрібних параграфів під крики батьків. Напружений стан вдома тиснув на нього. Було страшно і слово сказати, раптом їх злість перекинеться на нього.

Хотілось сховатися, хотілось не існувати. У кожного різні способи позбуватися стресу. Хтось влаштовує собі відпочинок, хтось ділиться проблемами з друзями, комусь достатньо добре поплакати. Хан обрав чинити собі шкоду. Просто, доступно, завжди під рукою.

Головне, щоб ніхто не побачив. Та посеред темряви був Мінхо. Добрий, співчутливий, розуміючий Мінхо. Йому можна було все розповісти, але було соромно. Соромно, що Джисон не може впоратися з тим, що дається іншим. Хіба на нього одного йде шалене навантаження в школі, хіба у нього одного не найкращі батьки? Та інколи, сидячи ввечері у кімнаті старшого, Хан лягав йому на коліна і говорив. Лі ніжно гладив його по голові. В такі моменти ставало трохи легше. В такі вечори руки Джисона залишались неушкодженими.
~~~
Згодом почалися роки студентства. Але цього Хан не відчував. Він відчував ще більше навантаження, але скільки б він не батрачив, стипендії добитися не міг. Це вводило у відчай. Невже він зовсім ні на що неспроможний? Дистанційне навчання довело до розпачу. Виходити з дому тільки, коли витягає Мінхо, не відчувати себе частиною групи, боятися соціуму, мати постійну тривогу, плакати у себе в кімнаті, терпіти вибрики матері. Тепер у руках з'явилися ножиці. Це були все ще подряпини, сильніше, ніж раніше, з ледве видними краплями крові. На більше духу не вистачало. Він боявся болю, хоча так відчайдушно до нього прагнув. Мінхо розповідати все ще було соромно. Це Джисон занадто слабкий. Чомусь же у інших все виходить, Лі встигає і навчатися, і працювати, і навіть на відстані активно спілкується з людьми. Чому Хан не може бути таким? Просто бути нормальним.
~~~
Зараз він проводить тоненьку лінію лезом по руці. До усіх наявних життєвих невдач додалися нові. Він нарешті живе один, але самотність тисне на нього з усіх боків. Джисон жадав стосунків і хоч чогось хорошого, але як тільки це приближалося, то тікав якнайшвидше. Його пісні зовсім не продавалися, не отримували фідбеку. Чи не було усе це марно? Можливо, його життя просто помилка і варто було давно це закінчити.

Він проводить ще кілька разів по руці і оговтується, коли бачить кров. Мінхо розповідати все ще соромно, але, здається, йому потрібна допомога. Тривожні дзвіночки дзеленчали увесь цей час, та настільки голосно, що Хан просто перестав їх чути. Бо інакше як він справді міг до такого докатитися?

– Ало...Мінхо...Я...приїдіть, будь ласка – телефонує йому, не може зібрати слова до купи, задихається в істериці

– Хані, тихо тихо. Я зараз буду. Що сталося?

– Ти просто мені потрібен

Лі забігає до квартири, ледве дихаючи, так швидко сходами він ще не підіймався.

– Джисон? Ти де? – шукає його по кімнатах – О боже... – заходить до ванної

Не кожного дня побачиш свого друга на підлозі у сльозах з порізаною рукою. Але зараз не час для розгубленості й паніки, він має бути сильним і зібраним для Хана зараз, хоч би як такий його вигляд не ранив йому серце.

– Давай, Соні, вставай, мій хороший – Мінхо обережно промиває й обробляє його рани, шепоче заспокійливі слова, торкається ніжно, майже невагомо, дмухає, коли Джисон морщиться від болю
Після усього Хан обіймає його.

– Пробач, я такий нікчемний

– Усе гаразд, ти молодець, що подзвонив мені. Я не буду допитувати тебе зараз, але ти розумієш, що маєш мені усе пояснити потім

– Я знаю. Тільки...ти залишишся, будь ласка?

– Звичайно, я нікуди не піду. Будемо лежати на дивані й обійматися?

– Мг

Джисон настільки знесилився, що, потрапивши у кільце рук Лі, майже відразу заснув. А Мінхо ще довго перебирав його волосся і думав, як же він прогледів увесь жах, що твориться у цій голові.