Коли герої падають Книга1

Розділ 28

— Так само, як у тебе не було вибору продати Козіму, — огризнулася я. — Вона змусила тебе програти усі гроші, які ти колись заробляв? Через неї ти так заборгував Каморрі, що лише її краса була єдиною фішкою, яку ти міг розіграти?

— Stai zitto

(в пер. з італ. «не говори»)

про Козіму, — прогарчав він у трубку. Настало мовчання, поки він збирався з думками. — Зустрінемось унизу за десять хвилин, — сказав він мені, знову заспокоївшись. — Ти сядеш у чорний Седан, що стоїть біля тротуару, і не відключиш цей дзвінок, доки не зробиш це.

— Ні, — просто відповіла я.

Ще одне переривчасте, драматичне зітхання.

— Ти чуєш це, Єлено?

Коли він увімкнув гучний зв'язок, звук змінився, і мені стало чутно звуки навколишнього світу. Вдалині я почула жіночий сміх.

— Жизель насолоджується, показуючи своїй дочці сніг вперше, — розповідав Сімус.

При його русі пролунав хрускіт снігу, а знайомий голос став гучнішим.

— Ma petite chou

(в пер. з франц. «моя маленька капусточка»),

— почувся голос Жизель звідкись надто близько від Сімуса. — Подивися на себе, тобі так личить сніг!

Мій шлунок горів, ніби я проковтнула розпечене вугілля.

— Не роби цього, тату, — тихо попросила я його. — Будь ласка, просто дослухайся до себе. Це ж твоя дочка і твоя перша онука. Припини. Ще не пізно зупинитись. Ти можеш загладити провину перед усіма. Ти зможеш зустрітися з Женев'євою як належить, і в нас знову будуть нормальні стосунки.

Він засміявся, але звук був уривчастим і однобоким, потворним у моїх вухах.

— Ні... ні, я знаю, що для цього вже надто пізно. Я дивився в очі двом своїм дочкам і все, що я бачив, це ненависть. Ти не зможеш обдурити мене знову, Єлено. Ти можеш бути бійцем, але тобі це дісталося від мене. — потім тихо, майже начебто він не знав, що промовив ці слова. — Я просто намагаюся боротися за те, щоб залишитися живим тут.

— Я можу тобі допомогти, — спробувала я знову, в такому розпачі, що відчувала металевий присмак паніки мовою. — Данте може допомогти тобі, — запропонувала я, і знала у серці, що він допоможе.

Навіть якби вони були ворогами, Данте допоміг би Сімусу заради Козіми.

Він допоміг би Сімусу заради мене.

— П'ять хвилин, Єлено, — сказав він знову, його голос звучав на повну силу, і все міркування, яким він піддався, були забуті. — Не запізнюйся. Я б не хотів переривати день Жизель. Пам'ятай, не вішай слухавку. Я буду слухати.

Він замовк, але зв'язок не перервався, і я зрозуміла, що він відключив звук.

Я довго тримала телефон, притиснутий до вуха, намагаючись не розплакатися.

Зберись, Ломбарді, наказала я собі.

Спочатку я зробила глибокий заспокійливий вдих, проганяючи з голови туман страху, а потім подивилася на телефон. Я все ще могла писати, навіть коли лінія була зайнята.

Схоже, не було жодного швидкого вирішення цієї ситуації.

Якщо я не поїду, то не виключено, що Сімус викраде Жизель та Женев'єву. Він і раніше чинив гірше, та він опинився між молотом і ковадлом. Тварини відгризали собі кінцівки за менше, а Сімус був саме таким – загнаним у кут монстром, що відчайдушно намагається вижити.

Що б не сталося між нами, я ні за що на світі не дозволила б комусь заподіяти болю Жизель та її дитині.

Абсолютно нізащо.

Незважаючи на те, що сльози палили мені очі, тому що я не уявляла, як вийду з цій ситуації цілою та неушкодженою, я взяла сумку, накинула пальто і вийшла з офісу.

Адріано не чекав мене зовні, як завжди, хоча я написала йому повідомлення п'ятнадцять хвилин тому, повідомивши, що готова виїхати. Занепокоєння змінилося панікою.

Перш ніж залишити зону безпеки, я зробила єдине, що могла зробити, щоб забезпечити найкращі шанси на те, що все вдасться.

Я написала Данте.

Потім пройшла через вестибюль, протиснулася крізь скляні двері і, високо тримаючи голову, попрямувала до чорного Седана, що стояв на узбіччі.

Колись Данте читав мені лекцію про жертовність, але я не розуміла цього, поки не відчинила двері і не ковзнула в салон машини.

— Доброго дня, — сказав Томас Келлі з широкою усмішкою, а за мить він уже стояв переді мною.