One way to live

Інцидент

Емілі готує смачну вечерю, на її погляд салат та трохи каші є найкращою їжею. В голові все ще не вкладується минула подія.
- потрібно якось відволіктись, - пробурмотала вона.
Пройшовшись очима по полиці з книгами вона знайшла якусь і почала читати та їсти водоночас. Це було звичним ділом, але згадувати про те, що є не заповненні документи, зовсім не хотілося. Пульсуючий біль так і не зник, навіть після таблеток. Вона відкала миску і пішла до кімнати. Дівчина думала що ляже на декілька хвилин просто відпочити та полежати, але на жаль вона заснула. Глибокий сон і навіть незамітно проходять вечір та ніч...

Емілі стоїть перед хірургом вислухавуючи те все в чому вона винна.
- ну як можна було не зробити ті документи, мені це потрібно вже!, - прокричав хірург.
- в...вибачте, я справді не бажала цього, навіть не знаю як заснула, - тихо промовила дівчина.
- йди з очей моїх, ніяк не дочекаюсь твого звільнення, - суворо промовив він.
Звільнення? Що, він навіть погляду не забирає з Емілі, мабуть завсім не вміє контролювати свої емоції, і ще більше потрапляє в різні проблеми ніж вона.
- як я могла заснути, ну як? Що мені тепер робити? Ще трохи і мене справді виженуть звідси..., - буриотіла під ніс вона.
Хірург був поруч і трохи усвідомлював те як давить на Емілі, і як ускладнює їй усе життя, але він добре знав, що вона має бути готовою до всіх ситуацій і ніколи не змінить своє ставлення.
- ходи зі мною, мені потрібні деякі препарати, - промовив хірург.
Вони відправилися і інший кінець коридору та спустилися в підвальне приміщення. Хірург почав промовляти препарати, а Емілі шукала їх. Але не завжди все йде дуже просто й гладко. Один не вірний крок і можна щось розбити. Але сталося...
- та як ти могла розлити це на руку, швидше змий його, - прокричав він.
Шкіра почала сохнути, це так боліло... Як можна було розлити якусь дивну кислоту собі на руку. Емілі з усіх сил старається стримати біль та сльози. Хірург взяв бинт і мазь, й допоміг Емілі. Він трохи прижав її до себе, не розуміючи навіщо він це робить. Він ж ненавидить цю дівчину, а тут хоче проявити трохи ласки й турботи. Вона заспокоїлася , але все ще очікувала крику від нього. Вона підняла свої заплакані очі й подивилася на нього.
- тихо, я про це нікому не скажу, ти мені ще потрібна, якщо можеш працювати то обережно донест ці препарати у кабінет, - спокійно сказав чоловік.
Дівчина обережно взяла їх та пішла до кабінету, що ж це було? Він не злий? Це сон?...
Ні, не може бути, ніколи в житті не повірять люди в це. Весь день одні проблеми, краще б було дома залишитися, або справді бути обачнішою...
Він поправив своє волосся та знову поглянув на розгублену Емілі.
- вмийся краще, видно ж твій стан, - пробурмотав він.
- Артем Дмитрович, - тихо промовила вона.
- що сталося?, - запитав він.
- дякую..., - сказала вона обірвавшись.
Він подумав декілька секунд і підняв голову з лицем, яке хотіла виразити малу та непомітну посмішку та поглянув прямо в карі очі дівчини. Він тільки кивнув головою і знову продовжив працювати...