Моя мила Кіку

Про Кіку

Людина з судимістю. Чи є в такої право бути у взаєминах з такою, як вона — з янголом, очі якого більше нагадували погребальну яму, а голос нагадував шепіт вітру?

Я часто задивлявся на неї, бо вона чимось притягувала. Невідомо як, вона була моїм магнітом. Моїм маленьким, компактним неодимовим магнітом.

— Торо, ти якийсь не такий, — коли Кіку говорила, світ автоматично ставав кращим. У мільйони-мільярди разів.

— Я такий, як зазвичай.

— Але твої очі... — вона запнулася, коли я підсів ближче до неї і спер голову на руки. — Твої очі дуже сумні. Про що ти думаєш?

Вона м'яко, по-дитячому торкнулася моєї  щоки і декілька разів пройшлася рукою вздовж вилиць. Ніби пестила мене. Голубила.

Кохала.

Звичайно, я додавав від себе — думка про те, що я їй подобаюся, навіть якщо це не так, неабияк тішила. А кого не тішитиме? Кожен хоче бути коханим для тієї, кого кохає сам. Так вже влаштовані люди — кохати та бути коханими.

Вибачте, ліричний відступ. Зазвичай я не такий, бо зазвичай я тримаюся в стороні від неї. Сьогодні виключення, сьогодні я поряд з Кіку, тож багато думаю.

— Любий Торо, — прошепотів вона. Вона часто мене так називала. А я любив це і тішив себе думкою, що подобаюсь їй хоча б на два відсотки від мого. Я надто сильно її люблю, це може стати проблемою для нас обох. Для мене це проблема, бо кохання вбиває мене. Для неї, бо може вбити її.

Я зітхнув і стис її щоки. Люблю так робити.

— Ти мила, Кіку.

— Дякую?

Яка вона приваблива. Мила, чиста, невинна. Точно свята. Я ж був брудним, подертим, кривавим. Не гідним її німбу та ангельських крил. Вона заслуговувала більше, ніж я міг їй дати.

Я сумно посміхнувся і відвернувся в сторону вікна. Надто світло, надто весело.

— Не кривися, Торо, — Кіку вдарила пальцем по сережці в моєму вусі, яка відізвалася характерним дзвоном. — на вулиці не так вже й погано.

— Хочеш прогулятися?

— Не можу. Я покарана.

— Тебе покарали? За що?

— За те, що курила...

Я засміявся.

— Ти спалилася?