la Balance

Я поклала підстилку на холодну землю і сіла перед могилою, підібгавши ноги. Зима видалась нехолодною, снігу майже не було. От і зараз дощ раз у раз крапав на мою вже мокру чорну куртку, а я продовжувала сидіти і розмовляти зі своєю загиблою сестрою. Вона загинула три місяці тому на сході. У таку похмуру і дощову погоду на цвинтарі не було нікого. Та й вже сутеніло, бо я приїхала пізнувато.

- Привіт, сестро! Вибач, що довго не приходила. Розумієш, я була дуже зайнятою. Два дні тому я знову їздила до твоїх побратимів, закупила їм десять бронежилетів і сорок турнікетів. Звісно, тих грошей, що я отримую за свої книги, мало. У цьому мені допомогли небайдужі люди. Твої побратими дуже сумують за тобою. Як і я. Ти навіть не уявляєш, як мені тебе не вистачає. Сонце, я не витримую! - по щоках покотились сльози, - розумієш, як важко? Я мушу суміщати роботу, писання і волонтерство. Я вже не можу. А найгірше, що у мене вірять. На мене чекають, і я не можу підвести. Вони на передовій, моє життя залежить від них. Як залежало від тебе. Але ти загинула. І вони можуть загинути, якщо я вчасно не привезу необхідне. Я вигоріла. Я не встигаю нічого робити. У мене немає бажання робити щось. Я скоротила свій сон, аби встигати усе, однак втома накопичується, світла нема, справ купа, а я не здатна зосередитись. Ти застерігала мене від цього, казала, аби я й надалі жила своїм звичним життям, але як я можу, коли моя сестра на війні? Я пройшла військову підготовку, хотіла приєднатись до тебе, але коли ти загинула, я не наважилась. Тож і досі волонтерю. Волонтерство дає мені життя і водночас відбирає його. Скажи, чому ти пішла? Чому взагалі ми маємо переживати таке? - я все говорила і плакала, і не помітила, як посутеніло.

Мої схлипи ставали все тихішими, дощ припинився, і цвинтар поглинула темрява. Я подумки вилаялась, бо забула про блекаути. Раніше тут хоча б ліхтарі горіли.

Раптом я почула такий звук, наче хтось об щось спіткнувся. Здається, я вилаялась подумки, однак якийсь чоловічий голос просто позаду мене сказав ті ж самі слова. Я озирнулась так різко, що із моєї голови злетів капюшон, оголивши моє фарбоване у білий колір волосся. Враз мене засліпило світлом телефонного ліхтарика.

- Лібра? - після довгої паузи якось ошелешено запитав чоловічий голос.

Якщо до цього я просто злякалась, то тепер я відчувала невимовний жах. Цей хтось назвав мене так, як називала мене лише сестра. І про це знали лише ми з нею. Вона була Скорпіоном, і її позивним було Scorpio. Тому сестра почала кликати мене моїм знаком Зодіаку. Ліброю. Або Терезами.