Playing lies

part 1.

Тесса: У мене є інформація щодо наших батьків, але мені здається, що таке не варто писати. Я дуже хочу зустрітися з тобою.

Я: Повір, не одна ти. Чесно кажучи, з кожною сім'єю мої справи все гірші і гірші, так що я роздумую над тим, щоб втекти.

Надіславши повідомлення, я закрила ноутбук і поклала його в рюкзак. Я завжди збираю рюкзак на випадок екстреної ситуації. Закинувши його на плече, я вийшла з кімнати до вітальні. Ну, якщо це можна назвати вітальнею.

Крістін одразу стала в позу а-ля «Я вся така сучка, ти нічого зі мною не зробиш», що змусило мене закотити очі. Я вмостилася на стілець, а збоченець абсолютно «випадково» сів біля мене, зачепивши мене своїм плечем.

— Кетрін, у мене зникли гроші, — вона мало не кричала, — Макс присягнув, що це не він, а я схильна йому вірити...

— Що? — обурилася я. — Він просто злиться, що я йому не дала! — я обернулась до нього і вдала, ніби плачу, — Господи, малюка Макса образили!

— Так, годі вже, — напевно Крістін хотіла якось обізвати мене, але стукіт у двері перервав її, і вона задоволено усміхнулася. — А ось і поліція, Кетрін. У тебе величезні проблеми.

Тільки но вона пішла з вітальні, як я підірвалася зі стільця і зупинилась навпроти Макса. Так, він був втричі важчий за мене і на дві голови вище, але це не заважало мені надерти йому зад.

— Знаєш, — потворна усмішка розпливлася на потворному обличчі потворного збоченця. Ой, як мило, — Ти знаєш, ще не пізно... Я все ще можу зізнатися.

Він теж підводиться зі стільця і починає йти прямо на мене, штовхаючи до найближчої стіни.

Так, з мене досить.

— Іди до біса, — кажу я і хапаю ракетку, що стояла біля стіни. Із задоволеною усмішкою я б'ю нею по його обличчю і мало не пищу від радості, коли чую хрускіт його носа. Макс волає, а я хапаю рюкзак і вибігаю з дому через задні двері. Добре, що я не люблю сукні та підбори, інакше не знаю, як би я зараз бігла.

Я вибігла надвір, коли почула крики Крістін і звуки поліцейської сирени. Так, справи у мене не дуже добрі.

Розуміючи, що, якщо буду бігти прямо, то машина мене скоро наздожене, я почала петляти вулицями, знову і знову повертаючи у напрямку до центру міста, де справи з житлом були набагато кращими. І звідти їдуть автобуси!

Повертаючи у черговий провулок, я натрапила на високу огорожу, а з обох її боків були житлові будинки. Я голосно вилаялася, коли почула, що поліція теж звернула на цю вулицю.

— Ну, варто спробувати, — я перекинула через паркан рюкзак і полізла нагору. Я молилася лише про те, щоб не підхопити якусь інфекцію.

Дверцята машини гучно грюкнули, коли я невдало зістрибнула, підвернувши ногу. Я обернулася і побачила двох поліцейських, які щось кричали мені в спину, але я взяла рюкзак і побігла далі.

Через декілька годин я вже була на автобусній зупинці. Я випила останні таблетки знеболювального і хотіла купити ще, але, побачивши, скільки коштує квиток, зрозуміла, що цьому не судилося статися. Придбавши квиток до Нью-Йорка, я взяла в руки телефон і набрала номер, який вже давно вивчила напам'ять.

— Привіт! — почула я голос своєї сестри. — У тебе все гаразд?

— Так, привіт. Ти все ще хочеш зустрітися зі мною?